Вежі мовчання. Євген Положій

стало якось не по собі, хоча секунду назад він від душі реготав над сентенціями старого. – Обов'язково так і зроблю. Але із заявою не поспішайте поки що, добре?

      Перетятько суворо глянув на нього поверх окулярів, і Радик тільки тепер звернув увагу, які в того волохаті брови. У юридичному відділі ходили чутки, що ЮОП, зайшовши до перукарні, спочатку завжди просив підстригти йому брови. І якщо майстер траплявся недостатньо вмілий у цьому процесі, Перетятько відразу ж вимагав нового, справедливо вважаючи, що коли цирульник не в змозі по-людськи підстригти брови, то довіряти йому підстригання волосся ще й на голові – чисте божевілля.

      – Ви дозволите мені ще раз вивчити цю справу щодо статті в газеті? Хочу розібратися.

      Перетятько кивнув головою:

      – Можете навіть зняти копію.

      Наприкінці дня, роздумуючи над тим, коли подзвонити Євгенії та що краще сказати, він вийшов у коридор. Курити хотілося нестерпно, день видався нервовий, і Рад вирішив дати собі слабинку. У коридорі від причинених вікон гуляв лише протяг, основний потік службовців, які з нетерпінням дочекалися закінчення чергового робочого дня, уже розійшовся. Він зупинився на секунду, роздумуючи, чи не повернутися в кабінет допрацювати останній на сьогодні договір, як раптом помітив досить цікаве для даного місця явище. По коридору, безтурботно наспівуючи, йшла дівчинка років п'яти, дуже симпатична дитина зі світлим довгим волоссям. Дитина явно почувалася тут як удома й точно знала, куди йшла, проте Родіон був настільки здивований, що не міг не запитати.

      – Привіт, принцесо! Як тебе звати?

      – Мене звати Марійка Степанівна Донець, хто не злякався, тому кінець! – бадьоро відповіла дитина. – А ти хто? Я тебе не знаю.

      – А я – Родіон-Акордеон!

      – А-а! – дівчисько лунко засміялося. – Ти Родіоша-Акордіоша, Родіончик-Акордіончик!

      У Родіона проскочила думка, що віршик із римою «Донець-кінець» у виконанні Марійчиного діда, Матвія Степановича Донця, звучить напевно набагато грубіше. Ну, не сама ж вона це придумала?!

      – Так, – відповів Родіон, – дорога принцесо, саме так! А прізвище моє – Ус.

      – Ти, напевно, когось тут шукаєш?! – продовжуючи гру, здивувалася дівчинка. – Адже ти той самий відомий Родіоша-Акордіоша на прізвище Ус, чарівник із далекої загадкової країни Оз?

      Тут Рад уже не витримав і розсміявся. Онучка голови правління виявилася напрочуд кмітливою й досить потішною.

      – Можна й так сказати. Але, радше, я шукаю не когось, а щось.

      – І ти не знаєш, де це «щось» лежить? Отже ти йдеш туди, не знаєш куди, і шукаєш те, не знаєш де?!

      – Щира правда, принцесо!

      – Тоді ходімо зі мною, я покажу тобі свій замок. – І вона взяла його за руку, усім рішучим виглядом демонструючи, що жодних заперечень не визнає, і потягла до сходів. Рад навіть не встиг зачинити двері кабінету.

      Вони піднялися аж нагору, на останній, шостий поверх. Далі до шпиля вежі вели вузькі, але дуже зручні, невеликі