Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко

ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога – вам чи мені?

      – О, я… та годі… ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?

      Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:

      – Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?

      – Ким?

      Терплячість – моя чеснота.

      – Не ким, а чим. Телефоном.

      – Вашим?

      – Ні, президентським! – гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.

      – А до чого тут президент? У вас зайнято було.

      – Довго?

      – Що довго?

      Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.

      – Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.

      Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька – той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так – проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.

      – І що ви хочете від мене? – без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.

      – Хіба не зрозуміло?

      – Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.

      – Я хочу, щоби ви її знищили, – зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: – Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!

      – Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію – адже чоловік до вас повернувся.

      – Він живе зі мною тільки заради дітей, – схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її – таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.

      – І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?

      – А хіба ні?

      Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.

      – Не впевнена. На мою думку…

      – Тоді, – перебила її Лара, – нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться – страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді…

      – Стривайте-но, шановна, – льодяним голосом зупинила її Тамара. – Для чого ви