Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко

солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок:

      – Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.

      – Дуже смішно, – мляво прокоментувала Тамара.

      – Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви – черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.

      Сказала жінка, замовляючи вбивство.

      – Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.

      – Стривайте, – Тамара зітхнула. – Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.

      – О… що ж… я не знаю, як вам і дякувати!

      – Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю – ціна висока.

      – Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі… Ціна не має значення. Коли до вас прийти?

      Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.

      – На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?

      – Так, – квапливо погодилася сіра. – Що мені з собою взяти?

      – Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.

      – А від неї що принести?

      Та що хочеш, однаково викину.

      – Маєте її знімок?

      – І не один, – гордо повідала радикальна відвідувачка.

      – Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.

      – А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.

      – Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.

      – Добре, добре, як скажете. – Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, – справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок – у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію – втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, – так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.

      Ворожка… Цікаво, чому вони всі так бояться цього слова – відьма? Що у ньому такого поганого? Хіба що церква піну пускає – провина, мовляв, перед Богом. А чим є богослужіння, як не ушляхетненим відлунням ритуальної магії? Визнати це? Та ви при своєму глузді? Усе, що було до християнства, – гріх; усе, що є у християнстві, – від Бога. Яка вузьколобість!

      І знову пролунав