Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко

порозі!

      Чоловік стиснув губи так, що вони геть зникли, лишивши по собі щось схоже на дірочку в курячій гузці.

      – Я не придурююсь, – промовила Тома вже серйозно і значно люб’язніше, ніж того вимагала ситуація. Можливо, в іншому випадку вона й послала б цього нескладного чолов’ягу на дідькове весілля, та сьогоднішній жвавий ранок добре відволікав її від нечіткого, змазаного, але безумовно лихого та зловісного передчуття, яке з’явилося відразу за роздратуванням і яке Тамара ще не витлумачила. – Навіть маю диплом медінституту. З відзнакою.

      – З якою це? – єхидно скривився чоловічок. – Із пентаграмою?

      – Саме так. Із знаком якості. Якщо інших питань немає, то я вас більше не затримую.

      – Сподіваюся, ви не думаєте, що я дозволю зеленому дівчиську командувати мною?

      – Думаю, чоловіче, бо я тут живу. А ви хто такий?

      – Я чоловік Єлизавети!

      Не помітивши в очах Тамари благоговійного страху, створіння, видно, знудилося і вирішило заявити рішучий протест:

      – Ну ось що, з мене годі. Ставтеся до мене з повагою, бо інакше я…

      – Що? – Ввічливість, як виявила свого часу Тамара, дуже летюча субстанція – від кипіння гніву перетворюється на газ і швидко випаровується. – Ти й мене спробуєш трахнути, забувши попередити про дружину Лізу? Боже милий, та тій дівчині, що лягла під тебе, треба виливати переляк, і то ретельно. Що ти собі думаєш? – Коли їй грубіянили, Тома завжди переходила на «ти» – так було легше огризатися. – Корчиш тут із себе на всю губу пана! Жінці своїй цю виставу закатай, може, дождешся оплесків, а я – глядач невдячний. Кажи, чого треба, якщо треба чогось, а як ні, то гляди за поріг не перечепися.

      Чоловік відкинув пухнастий чубчик з чола, і на Тому глянули несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.

      – Кого вона хоче вбити – її чи мене?

      – Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча… ти краще йди з-перед очей, не спокушай.

      – А я в усе це не вірю! – пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.

      – То в чому проблема?

      – Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться…

      – А, ти орендуєш банківський сейф, – підхопила Тома. – У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?

      – Чого дають? – поперхнувся бідолаха.

      – Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні… Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.

      – Я не…

      – Ти