Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

козаки шапки на чубаті голови й рушили назад. Сіли під вкритими жовтогарячим листям ясенами на подвір'ї, почали поминати товаришів. Тихо, за православним звичаєм. А Іванко тихцем подався до невеличкої кімнатки-причепи під клунею, де мешкав знахар дід Грицько. Несміливо постукав у перекошені, потемнілі від часу дошки дверей. Тиша. Постукав ще раз. Нарешті почув шерех, за яким голос:

      – Заходь, хто шкребеться?

      Іванко відкрив двері і ступив у напівтемряву кімнати. Омелько лежав, точніше, напівсидів у подушках на низькому тапчані. Ноги вкрив овечим кожухом. Широкі молодецькі груди були щільно перев'язані білим полотном, з правого боку червоніла невелика кривава пляма.

      – О! Рятівник прийшов! Ну, заходь, козаче, сідай. Розповідай, де був, що бачив? – Омелько, здається, щиро зрадів хлопчикові.

      Іванко виліз на лаву. Подивився на Омелька.

      – Тобі боляче?

      – Ні.

      – Хіба? – недовірливо скривився малий.

      – Звичайно. Козаку ніколи не боляче.

      – Але ж тебе постріляно. Я ось колись пальця попік, і то було боляче.

      Омелько хитро підморгнув.

      – То тобі лишень здавалося, а насправді зовсім не боляче.

      – Але ж я плакав!

      – О, а це що таке?! Хіба козак плаче?

      – Дуже було боляче.

      Омелько хитро підморгнув:

      – А йди ближче, я щось скажу.

      Іванко миттю був біля нього. Козак хитрувато подивився навсібіч.

      – Нікому не скажеш?

      – Ні! – щиро прошепотів хлопчик.

      – Ну то слухай: мені теж боляче і всім. Але справжній козак ніколи не плаче і не скаржиться.

      – Чому?

      – Ну… Наприклад, тому, що від сліз не полегшає. А ось слабкість свою показувати стороннім – то баб'яче діло.

      – І ти ніколи не плакав?

      – Звичайно, ні! – округлив очі Омелько, але одразу ж посміхнувся, – ну хіба що коли був таким, як ти зараз. І ще інколи… коли не боляче. Себто тілу не боляче. Але… Ну ось під Хотином я втратив побратима. Розумієш?

      – Розумію, – поважно відповів Іванко.

      – Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на голові малого. – Учора ти намагався врятувати мені життя, і я цього ніколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати.

      – Добре! – щиро зрадів Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхів!

      – Ляхів? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхів?

      В очах хлопчини, як і напередодні, під час розмови з батьком, зблиснула зовсім не по-дитячому криця.

      – За те, що вони нас ображають!

      – Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак. – То ж були звичайні харцизяки з великої дороги. У таких ні батьківщини, ні нації. Ось побачиш, поїде твій батько з паном сотником в Київ, до його ясновельможності пана гетьмана, одразу ж усіх винних за цей наїзд буде покарано.

      – А як ні?

      – А як ні… – Омелько замислився. – Якщо ні, то я тобі