Сині двері зліва. Артем Чех

зітхнув наш головний герой. – Не починайте.

      – Що таке?! – риторично прокричала Рита Львівна. – Щось негаразд? Крани течуть?

      – Ні, з кранами все гаразд, дякую.

      – Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?

      Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:

      – Знаю.

      – Так якого шершня ти її образив?

      – Але чим? Чим?

      – Тим!!! Тим ти її образив! – І Рита Львівна своєю довгою рукою замахнулася на нашого головного героя.

      – Мамо, не бийте! – сіпнулася Рима.

      – Не тебе, голубо. Принаймні, не зараз, – заспокоїла Рита Львівна Риму.

      Та, здається, заспокоїлась.

      – Ну?

      – Що це все означає? – наш головний герой не міг збагнути, як таке може відбуватися на цьому білому світі. Хоча, звичайно, може! І в цьому він почав пересвідчуватися вже зараз.

      – Те і означає, конюх! Ти образив Риму. Рима – моя єдина молодша донечка. І ти маєш понести кару.

      – Що за маячня, яку ще кару? Рита Львівна задумалася.

      – Добре, – замахав наш головний герой напрочуд витонченими віями, – давайте так: ви мені чітко і ясно пояснюєте, в чому я провинився, потім я чесно – а в моїх принципах чесність стоїть на чільному місці – розказую вам, винен я у цьому чи ні. Годиться?

      – Ну що ж, – на мить здалося, що Рита Львівна розм'якла і була згодна на компроміс, але так здалося лише на мить, а вона, як відомо, блискавична, тож не встиг наш головний герой уявити собі, що Рита Львівна розм'якла та була згодна на компроміс, як вона закричала: – Давай спробуємо! І якщо ти виявишся винним, а ти вже виявився, я тебе покараю. Отже, розказую тобі: вчора ввечері ти намагався заманити мою єдину Римочку в своє лініво, намагався розпестити її, розбестити, скористатися і викинути, немов учорашню панчоху. – На цих словах наш головний герой трохи розгубився. – І це було б непогано, але як тільки ти підступно вселив у мою доню стільки надії, що ж ти зробив? Ти нахабно не пустив її навіть на поріг. І в неї тепер, – господи прости, дитинка не виросла, – нервові розлади, вона втратила сон, втратила апетит, зачахла… – Рита Львівна залилася імітованими сльозами. – Тож карати я тебе буду! І карати, повір мені, боляче.

      – Чекайте-чекайте, – затараторив наш головний герой. – Тепер вислухайте мене. Нічого такого я вашій донечці не обіцяв. Вона прийшла, запропонувала допомогу, а я відмовився, адже втомився і хотів побути сам на сам зі своїми думками.

      – Ага! – заричала Рита Львівна, виламуючи зі стільця ніжку, – то все-таки відмовив!

      – Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?

      – Ну, зрештою так. Але…

      – Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете,