Рок-н-рол, стакан, кохання. Валентин Терлецький

щастя

      Щастя – воно як сміх дитини, виникає тоді, коли зовсім не очікуєш. А нещастя – як сльози. Із в’язкої, як кисіль, нудотної маси втрачених днів і ночей у пам’яті назавжди лишаються тільки яскраві спалахи дитячого сміху і сліз. Коли це відчуття підкочує під горло, десь у глибині душі прокидається твій невтомний ілюзіоніст-кіномеханік, що наперекір тобі з мазохістською впертістю продовжує крутити потерту кіноплівку спогадів. Сеанс без перерв і без кінця, доки з тріском не розірветься плівка. І тобі так добре від того, так світло…

      Однак бувають такі миттєвості, коли ти не впевнений, що знову повториться колишнє твоє щастя. Та, можливо, «колишнє» і не повинно повторюватись, бо тоді б воно і не було щастям. Усьому свій час, і, дякувати Богові, ти отримав свою велику порцію щастя. І ще отримаєш, обов’язково. Просто ти любиш згадувати і знову наново переживати миті свого щастя.

      Коли голишся

      Коли голишся, із дзеркала на тебе дивиться той самий Валентин, котрий стільки років був поруч, котрого ти знаєш і любиш, котрого ненавидиш часом і без якого вже не мислиш буття земного. Це він, що вміє цінувати і береже кожну миттєвість життя, кожну краплину цього жагучого і п’янкого коктейлю. А пити його хочеться щодня. До забуття. До втрати свідомості.

      Колись ти почув це від свого друга Жені, під час рідкої редакційної перерви: «Потрібно насолоджуватись кожною хвилиною життя, бо з кожною хвилиною ми ближче до смерті. Потрібно використовувати кожну мить, жити на повну силу, не створювати собі зайвих труднощів і витягувати якнайбільше радості й добра з усього, що тебе оточує». Ти був тоді дуже зворушений, і ці слова найближчого друга запали тобі глибоко в душу. Ти дивився на Женю – цього світлого і життєрадісного хлопця – і тобі ставало легко і затишно у випромінюваннях його озонової енергії. І ти намагався жити за цими правилами.

      Щоправда, радість інколи була примарною, ефемерною, але найбільший кайф якраз полягав у тому, щоби цю радість отримувати за будь-яких обставин. Рік за роком, день за днем, мить за миттю все важче було знаходити її на тому смітнику, що його деякі філософи називають дійсністю, а ти – ілюзією. Штучне щастя, роблене наркотиками, алкоголем, сексом, удачами на роботі, навіть творчістю, ніяк не могло замінити дивного відчуття блаженства, коли тіло наче відривається від землі, а дихання забивається прохолодним вітром. Коли хочеться лише одного – розкрити обійми назустріч невідомості й розтанути, розійтися кольоровими колами десь там у небі, розпастися на мільйони дрібних порошинок, цілу зливу теплих великих краплин, які падають в лазурну морську глибінь, і тебе стає так багато в цьому світі, що хочеться вмерти, аби народитися знову.

      Такі вибухи щастя запам’ятовуються назавжди. Заради них, власне, і слід жити, творити, любити. Вони відбиваються десь у глибині різнобарвною райдугою, особливим сяянням, спалахами яскравого світла, котрі гріють душу теплим ласкавим вогнем усе наступне