Живий звук. Андрій Кокотюха

її хотіли на «Євробачення» висувати, і вона б таки поїхала, аби не різні там інтриги! «Поцілуй мене завтра» – хіт сезону!

      – Чому завтра, а не сьогодні?

      – Що – не сьогодні?

      – Ну, поцілувати. Сьогодні ж краще, ніж завтра або, наприклад, учора…

      – З тобою, Вараво, культурній людині нема про що поговорити! – Люська зробила ще один ковток вина вже з другої склянки – першу вона вже спорожнила, поки я думав про наболіле.

      – Тут довкола – культурні люди. І говорять вони виключно про творчість Анжели Сонцевої, правильно?

      – Аби ти не сумнівався! її, Вараво, у це кіно взяли спеціально для додаткового піару! Думаєш, раз ти в нас усе це придумав, значить, прибутки гарантовано? Це на такому рівні вирішувалося, що тобі краще не знати, злякаєшся!

      Цікаво, яким рівнем хоче налякати мене наша всезнаюча Люська Корбут?

      Я хотів негайно спитати її про це, та в цей час у залі щось сталося.

      Бджолине гудіння неголосних, неквапних та необов'язкових розмов раптом стихло. Більшість голів повернулася до мене, а коли бути зовсім точним – у мій бік. Як відомо, сидів я біля виходу. Отже, гості подивилися на людину, що заходила до залу. А Коля Кінг-Конг, з дивною як для людини його статури грацією та спритністю, легко виплив зі свого місця і, лавіруючи в фарватері між столиками, зустрів чергових гостей просто при вході.

      – Сонце, Анжелочко, ну де ж ви оце їздите?

      Коли Комарницький почав наближатися до мене, я машинально підвівся. Грішним ділом мені здалося – це Люська своїми криками про моє невігластво привернула увагу гостей. І тепер Коля Кінг-Конг поспішає мене врятувати. Тому я ввічливо зробив крок йому назустріч, та одночасно з цим господар вечірки вже гарбав у своїх кінг-конгівських обіймах молоду білявку, вдягнуту в щось напівпрозоре, темне та блискуче одночасно.

      Привітання були бурхливими, та короткими. Потиснувши руку супутнику білявки, суворому, наче відчеканеному на блясі чоловікові років сорока з срібно-сивими скронями, Комарницький відсторонився, нарешті помітив мене, ляснув із усієї сили по плечу і прогудів:

      – Класно, що прийшов, старий! Гайда, познайомлю! Ти знайома з Ігорем, Сонечко?

      Білявка заперечливо хитнула головою. Глянула на мене.

      Наші погляди зустрілися.

      Я пропав.

      – Значить, знайомтеся, любі друзі…

      – Сам такий, – беззлобно огризнувся на Колю Кінг-Конга товстун із елегантною хусткою на шиї.

      Президент Ющенко вже давно не звертається так до людей – «любі друзі». Але невинне словосполучення, котре поєднує в собі дружбу та любов, уже пішло в народ як один із символів тупості, кумівства і заодно – корупції: трьох джерел та трьох складових частин діючої влади. Чого це я так – будь-якої влади це стосується…

      – Хочу вас познайомити! – торочив Комарницький, не зважаючи на нього.

      Минуло вже хвилин двадцять, відколи я, Люська, Анжела Сонцева і її сивий кавалер перебралися за «продюсерський» столик. Місця відразу забракло, почалося присунення столиків