Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

собі хазяїни. А може, просто любили вихвалятися.

      Наступної ночі, коли Тому знову наснилися жахіття, він вирішив прогулятися палубою. Була друга година. У цей час він міг ходити де завгодно, тому чоловік повільно прогулювався, спостерігаючи за місячною доріжкою на воді. Притримуючись за поручні, щоб протистояти хитавиці, Том піднявся на верхню палубу й трохи там постояв, вдихаючи свіжість морського бризу та милуючись зірками, які щедро розсипала ніч.

      Краєм ока він побачив проблиск світла в одній із кают. Том здивувався, що навіть у пасажирів першого класу буває безсоння. Та якось інтуїтивно він усвідомив знайоме невловиме відчуття неприємностей. Підкравшись до каюти, він зазирнув у вікно.

      У тьмяному світлі побачив жінку, притиснену до стіни, хоча чоловік, який також був там, не торкався її. Він наблизився до неї з лукавою посмішкою, які Том бачив занадто часто. Упізнавши чоловіка з трюму, Том згадав про приз. От тупоголові ідіоти! Шерборн узявся за клямку, і двері відчинилися.

      – Дай їй спокій, – сказав, увійшовши в каюту. Він говорив стримано, але категорично.

      Чоловік розвернувся, щоб побачити, хто це, але, впізнавши Тома, посміхнувся:

      – Хай йому грець! Думав, що то стюард! Допоможи мені, я саме…

      – Я сказав, дай їй спокій! Вимітайся звідси! Негайно ж!

      – Однак я ще не закінчив. Я просто хотів зробити леді приємне. – Від вусаня тхнуло алкоголем і тютюном.

      Том поклав руку йому на плече і стис настільки сильно, що той аж скрикнув. Він був на голову нижчий від Тома, однак також спробував ударити його. Том схопив його зап’ястя і викрутив руку.

      – Ім’я та звання!

      – Маккензі. Рядовий. 3277, – рефлективно назвав свій особовий номер чоловік.

      – Рядовий, ви вибачитеся перед цією молодою леді, повернетеся у свою койку і не станете висовуватися на палубу, поки ми не причалимо. Зрозуміло?

      – Так, сер! – Вусатий повернувся до жінки. – Прошу вибачення, панянко! Я не хотів вам зашкодити.

      Перелякана дівчина ледь кивнула.

      – А тепер – геть! – сказав Том, і чоловік, раптово протверезівши, вилетів з каюти.

      – З вами все гаразд? – запитав Шерборн дівчину.

      – Я-я думаю, так.

      – Він зробив вам боляче?

      – Він не… – вона говорила не стільки Томові, як собі. – Насправді він не чіпав мене.

      Том поглянув на обличчя дівчини. Її сірі очі, здавалося, заспокоїлись. Розпущене темне волосся хвилями спадало аж до плечей, а кулаки й досі стискали зібрану біля шиї сорочку. Том узяв з гачка на стіні халат та накинув на дівчачі плечі.

      – Спасибі! – сказала вона.

      – Мабуть, жахливо перелякалися. Боюся, дехто з нас ще не звик до цивілізованої компанії.

      Вона промовчала.

      – Він більше не завдасть вам неприємностей. – Том поправив перевернутий під час сутички стілець. – Повідомляти про нього чи ні – вирішуйте самі. Я б сказав, що зараз йому трохи бракує клепки.

      Вона запитально