Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

просто почекаємо. Урешті-решт, це нічого не змінить.

      – Люба, я мушу записати все це у вахтовий журнал. Ти знаєш, що я повинен негайно все повідомляти, – сказав Том, в обов’язки якого входило відзначати кожну важливу подію на маяку чи поблизу нього, від погоди та суден, що проходять повз, до проблем із механізмом маяка.

      – Зроби це вранці, гаразд?

      – А раптом це шлюпка з корабля?

      – Це човен, а не шлюпка, – відповіла Ізабель.

      – У дитини, ймовірно, є мати, яка чекає її десь на суші, рве на собі волосся. Якби з тобою таке трапилося?

      – Ти бачив кофтину. Мати, напевно, випала з човна й потонула.

      – Люба, ми не маємо жодного уявлення про неї. Або про те, що то за чоловік.

      – Це найбільш вірогідне пояснення, чи не так? Немовлята самі батьків не покидають.

      – Ізі, все можливо. Ми просто цього не знаємо.

      – Ти коли-небудь чув про немовля, яке відправилось у плавання без матері? – Жінка тісніше пригорнула до себе дитину.

      – Ізі, справа серйозна. Чоловік помер.

      – А дитина – жива. Томе, май співчуття в серці!

      Щось у її тоні вразило його. Через це, замість того щоб просто суперечити дружині, він зупинився й замислився над її проханням. Може, їй потрібно провести ще трохи часу з дитиною. Можливо, він їй це завинив. Запала тиша, Ізабель повернулася до нього з мовчазним благанням.

      – Якщо це справді крайній випадок… – Том визнав, що йому важко знайти слова, – я зможу відкласти сигнал до ранку. Але це буде перше, що я зроблю, коли згасне світло маяка.

      Ізабель поцілувала чоловіка й стиснула його руку.

      – Мені краще повернутися до світлової камери. Я саме замінював паровивідну трубку, – сказав він.

      Коли Том ішов стежкою, то почув солодкі ноти голосу Ізабель, яка співала:

      Вітре, на південь ти вій, повівай,

      Хвилі на синьому морі здіймай.

      Хоча звуки пісні були мелодійними, Тому ставало дедалі важче здійматися сходами маяка й відганяти дивну тривогу через ту поступку, що він зробив.

      Розділ 1

16 грудня 1918 року

      – Так, я це розумію, – сказав Том Шерборн.

      Він сидів у спартанській кімнаті, такій самій задушливій, як і той день. Сиднейський літній дощ тарабанив у вікно і примушував людей на тротуарі поспішати в укриття.

      – Я серйозно говорю, що там дуже важко. – Чоловік за столом нахилився вперед для більшої виразності. – Це не відпочинок на природі. Байрон-Бей не найгірша вакансія на маяку. Але я хочу переконатися, що ви знаєте, на що погоджуєтеся.

      Він злегка підбив великим пальцем тютюн і запалив трубку. Супровідний лист Тома описував ту саму історію, що й у багатьох молодиків того часу: народився 28 вересня 1893-го; пройшов війну, має досвід роботи з Міжнародною системою кодових сигналів і азбукою Морзе; у хорошій фізичній формі, звільнений з військової служби з доброю атестацією та збереженням привілеїв. Правила передбачали, що перевага надавалася колишнім військовослужбовцям.

      – Не