Співомовки. Степан Руданський

був питати:

      Хто б то був, що мав над нами

      Небо збудувати?

      А воно пак так розумно

      Мені відказало:

      «Той і небо, хто і землю

      Сотворити мало!…»

      Я ще був йому казати,

      Що бог не гнівливий,

      А воно мені сказало,

      Що і справедливий!…»

      Підступили й наші люди,

      Козака питали:

      «А що то ви із рабином

      Розмовляти мали?…»

      «А що ж, люди? Та жид жидом!

      Я лиш показався,

      А він пальцем вже до ока

      Мені добирався…

      Та мене-то не схитрити,

      Знаю чого хоче,

      Та йому аж два козацьких

      Сунув перед очі!…

      Видить рабин — не злякає!

      «Повішаю!» — каже.

      А я тебе, йому кажу,

      Закопаю, враже!

      А він каже: «Зв’яжу руки!»

      Чи чули огиду?…

      А я його за то в пику:

      «Брешеш, скурвий жиду!…»

      Що рабин робить?

      Випив мужик півкватирки,

      Хлібом заїдає.

      А жид ходить коло шинку,

      Борухи співає.

      «Чи є, Мошку, у вас рабин?» —

      Став мужик питати.

      А жид: «Гирсти! А чому ж нам

      Рабина не мати?»

      «А розумний у вас рабин?»

      Жид аж вийшов з себе:

      «Та вже ж, — каже, — розумніший,

      Мужику, за тебе!…»

      «А що ж рабин у вас робить?

      Що він поробляє?»

      «Що він робить? Все читає…

      Читає… читає».

      «А коли ж він спочиває,

      Як все коло книжки?»

      «Спочиває дуже мало

      Або ані кришки.

      Он привик, бач, коло книжки

      День і ніч сидіти».

      «А як же ж то, орендарю,

      У рабина діти?»

      «Та тим глупством у нас рабин

      Себе не займає:

      Єсть такий там у рабина,

      Що за дітей дбає».

      Мошко і Сура

      «Щоб ти мені, Сура,

      Здоровенька була!…»

      «А ти ж, Мошку, як?»

      «Я вже буду й так!…»

      Два рабини

      Два рабини на коршомці

      Зашабашували,

      Одправили борухати,

      За стіл посідали.

      На кождому лапсардаки,

      Шапка шабашкова,

      Сидять собі коло столу,

      Жоден — ані слова.

      Аж приходить чоловік наш,

      Кварту набирає.

      «А хто то в вас, орендарю?» —

      Шинкаря питає.

      «І то рабин, і то рабин!» —

      Шинкар обізвався.

      «Чому ж вони не говорять?» —

      Чоловік спитався.

      «Ет, Іванцю, — жидок каже, —

      Нащо то питати!

      Що розумні такі люди

      Мають розмовляти?

      Що один з них добре знає,

      То і другий знає,

      А чого один не знає —

      І