Сагайдачний. Андрій Чайковський

послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.

      — Раяли мені це панове вчителі, і я про те думав, раяли, до котрого ліцея єзуїтів, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

      — Чого ж до єзуїтів? Хіба ж у нас нема православних шкіл? От школа братства ставропігійського у Львові… або школа князя Острозького в Острозі… Не всі ще вельможі нас покинули.

      — Чував я про це, та не під силу мені.

      — Не журись, славний прадіде. Мого письма до князя, їх милості, вистарчить, що його візьмуть не лише до школи, але і до бурси. Ти лише одежину приладь — і вишли.

      Старий Грицько страх як зрадів. Він давно мріяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у світ між людей, став вченим чоловіком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

      Та розмова велася стиха, а під час того йшов екзамен далі.

      Владика прикликав до себе Марка і погладив його по голівці:

      — Маєш, дитино, охоту до науки, то твій прадід пошле тебе до школи вищої, геть далеко звідсіля, — поїдеш?

      Марко м'яв шапчину в руці, спустив очі вниз і каже:

      — Поїхав би, якби поїхав зі мною Петро.

      — Хто це Петро? — питає владика.

      — Я! — встає такий самий хлопець в шляхетській одежині. — Петро Конашевич.

      — Ходи сюди, дитинко.

      Петро підійшов до владики, а той став його сам випитувати. Відповіді були напрочуд гарні.

      — Чий ти, синку?

      Грицько відповів за нього:

      — Це сирота. Батько поліг, як ми відбивалися від татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилітнього сироту взяв по присуду громади мій унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка віддати в школу, так ані дай боже без Петра. Я їх обох віддав. Разом вчаться, та мій рід любить його, як свою дитину.

      — Де любов, там і благословення боже, — каже владика. — Добре, дітоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Підійдіть сюди ближче.

      Хлопці приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петрові, дивився в його розумні очі та гладив по голівці.

      — Слухайте, діти! Підете в світ, а при пильності вийдете на великих людей. Не забувайте ж ніколи, звідкіля ви вийшли. Останьтеся до смерті вірними синами православної церкви, не забувайте за рідну стріху, за наш бідний руський народ. Я вже старий і більше вас не побачу на цьому світі. Поводьте себе так, щоб я міг на тому світі вами радіти. Пам'ятайте, що моя душа і з того світу зоритиме за вашими ділами. А ось вам на спомин від вашого архієрея. — Владика вийняв і дав їм по хрестикові та позавішував на шиї. — Ніколи з цим скарбом не розставайтеся, він вирятує вас із дна моря, — я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русі!

      Хлопці були такі врадувані, що не знали, що з ними робиться.

      Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцілувати владичу руку, та справив їх на місце. Таке відзначення для кульчичан розійшлось блискавкою між народом. Люде товпилися