Сагайдачний. Андрій Чайковський

ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете…

      — Милості просимо до гурту!

      Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.

      — Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.

      — Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, — каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.

      — Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук — якась панська штука.

      — Він птицю на льоту з лука поцілить, — прихвалював побратима Марко.

      — Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.

      Петро врізав ще м'яса і поклав на грань.

      — То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?

      — Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.

      — Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.

      — Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають…

      — Чому ж зараз говорите: провинилися…

      — Авжеж, бо зимою втікаєте. Коли б не те, заждали би до літа так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.

      За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.

      — Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.

      — А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.

      — Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.

      Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м'яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.

      Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.

      — Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.

      Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.

      — Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.

      Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку