Веселі пригоди. Петро Залєвський

зверну ввічливо з дороги – хто зна’, що та рогата голова задумала.

      Іноді корова, повертаючись надвечір з пасовиська, радісно й безтурботно забрідає в шкоду – на наш город із соковитою буряковою гичкою – то її найперший «ґандж». Охо-о, було би добре, щоб ота її «хороба», як каже баба Настя, була й останньою.

      А то ж ні!.. Зараз розповім. І почну все по-порядку.

      Ну, про те, що після відвідин Рябою городу між моєю мамою і сусідкою, тіткою Наталкою, спалахне дуже жвава балачка, розказувати не варто. Це й так зрозуміло. Чутно їх трохи не на весь куток. Навіть і дід Сокір, що живе за чотири хати, почує все до слова в закриті вікна. Мама голосно повідомлятиме тітку про те, що її нахабна корова вкотре за літо наробила збитків, он, і кущі помідорів вим’яла, не кажучи вже про потрощену кукурудзу та пострижені буряки. А сусідка, взявши руки в боки, ще голосніше і ще запальніше, аж до хрипу в голосі, стане доводити, що її мила Ластуня ніскілечки не винна, бо наш тин біля огороду поламаний, от вона й лізе. Мама ж палко переконуватиме тітку, що тин не далі, як учора, рогом потрощила їхня ряба.

      Врешті-решт, від отого лементу навіть кури перестають кудахкати і насторожено дослухаються до суперечки, а особливо наш півень – знає, куди повів своїх курочок гребтися! Не інакше, як у квітник до тітки Наталки. Правда, нині якось обійшлося, бо сусідкам на очі перната живність не потрапила. Тож зозулястий своїм «ку-ку-рі-ку» радо подав команду курям сміливо гребтися далі.

      Чим ця сусідська морока закінчується, ми з Володькою достоту й не знаємо, бо нас рідко застанеш вдома. Літо ж!.. Хіба що поламаний тин так і залишиться поламаним, а Ряба через два-три дні знову потовче полуднати на нашу грядку. Норовлива!..

      Більше літнього часу ми проводимо на ставку. «Пропадаємо», як-то каже баба Настя, – та додає, що від нашої купілі в нас позаду може й верба вирости. Ні я, ні тим паче Володька, не ймемо віри бабиним словам. Ми вже ж майже дорослі! Он Володьці, старшому, мама купила мобілку, виканючив. Задля цього всю зиму посуд мив. Я й собі почав про телефон заїкатися, але почув категоричне – малий ще! І все тут. Обмежились для мене сонцезахисними окулярами та м’ячем. Бачите, Володька на ціле вухо за мене вищий. Це скільки мені ще ждати?!

      А братуха таким поважним став з тією мобілкою, прямо тобі як великий начальник. Куди треба й не треба телефон з собою тягає. Знай, повісить його пасочком на шию, бейсболку на голову, а коли у мене ще й окуляри випросить! О-о!.. Як-то по телеку я чув колись не по нашому – тінейджер!

      Куди Володьці на пляж без мобілки, га? Дарма, що на рахунку вже давно ні копієчки, все до останньої вибовкав тижнів зо два тому. А гляди, хтось на ставку топитися буде? Володька відразу – «103»! «Швидку» викличе. Безкоштовно ж!..

      Або коли, Боже ж не дай, пожежа в селі? Хто перший подзвонить «101»? Володька! Герой!

      Лежимо. Сонечко на полудні. Ні хмаринки тобі. Благодать!.. Тим паче мені – я в окулярах. А Володьці, бачу, не до меду – очі жмурить. У воду поліз – остудитися. Чутно, з помосту бовтає.

      Видко, припікає не тільки нам. Ондечки череда, відганяючи надокучливих ґедзів, наближається до ставу. Бувало, коли обідня спека стає немилосердною, то корови у воду як забредуть, тільки одні роги й видно. Знай, стоять собі непорушно. Коли ми череду пасли, я непокоївся, аби ті корови тамечки не позасинали – ще попадають і потопляться! І ніяка мобілка тоді не допоможе.

      А Володьчин телефон справді гарний. Розкладачка називається. Відкрив – закрив, відкрив – закрив… Лежить на братових штанях, металево на сонці виблискує. Чудо техніки!

      Отут-то вже й пора про сусідську худобину згадати. І про її ще одну «хоробу». Он, сунеться, до ставка попереду череди. Схоже, спрага її не на жарт взяла. Голову вгнула, суне, неначе неповороткий корабель, і прямісінько на ті Володьчині штани. Та хай, невже не обійде… Я знічев’я травинку до рота взяв, в зубах перекидаю. Руки за потилицю, а ногу на ногу – хай і п’яти по черзі позагоряють. Красота!.. Дивлюсь, ряба худобина зупинилася та братовими штанами зацікавилась. Чого б то? Ніздрями винюхує, язиком ме #180; лькнула… Тю-ю!.. Та відігнати не завадить. Лінь мені підніматися, тож пожбурив по ній чим бачив, лежачи. Тобто Володьчиним кедом – що під руку втрапило, те й полетіло.

      Корова відсахнулась від лівого аж тоді, коли він їй поцілив по правому вусі. Ряба брикнула, затим глянула на мене, сказала своє голосне і тільки їй одній зрозуміле «му-у..». Аж раптом! Раптом!.. До мене докотилася жахлива думка. Я підскочив, наче ошпарений!.. Телефон! Це ж вона, осоружна скотина, де б не йшла, підбирає до рота усе блискуче. «Ото вже манора така», – теж бабине слівце. Чи обгортка, чи пакет целофановий – корова знай, затягує в їх до себе, наче тунель засмоктує потяга. І мобілочку, розкладачку, ряба утягнула те-е-еж…

      – А-а-а!.. – задрижав у мені рваними струнами розпач, а Володька від мого крику навіть не вискочив, а вилетів із води на берег, яко жагуча стріла. Спочатку братуха не второпав, що воно й до чого, та потім! Потім!.. Що тут зчинилось!.. Не знаю, як і описати вам ті пекельні хвилини невимовного братового нещастя, лишень скажу, що Володька був ладен корові й під хвоста зазирати – а гляди, звідти телефон випаде? Не випав…

      А