Контрольний укол. Іван Дубінін

Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.

      Вона закивала головою.

      – Так, я знаю.

      – Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.

      Вона підняла на мене очі, повні сліз.

      – А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.

      – Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?

      – Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

      – Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше… Це потрібно для уточнення діагнозу.

      – А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.

      – Ну а в чому була причина їхніх чвар?

      Ніна Іванівна подивилася на мене. Вона була старшою, і мала сімейний досвід.

      – Мама абсолютно не сприймала його спосіб життя. У них, як вона говорила, були різні погляди на людські цінності. Та й він обтяжувався життям приймака.

      – Чому ж Ви тоді не роз'їхалися?

      – Мені маму жаль було залишати одну, хвору. А Віктор заощаджував гроші на пристойну квартиру, щоб була в центрі міста. Він непоганий чоловік, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як він хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Він не місцевий, з села. Говорить: «Не хочу більше в злиднях жити!».

      – А чим він займається?

      – Бізнесом. У якійсь фірмі. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потім дорожче продати.

      – Це він маму в лікарню поклав?

      – Так, сказав, що у нього є знайомий лікар.

      – А хто, він не говорив?

      – Не знаю. Я тільки чула одного разу, як він сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».

      Було вже близько п'ятої години пополудні, вона почала збиратися.

      – Спасибі Вам, Ніно Іванівно, що погодилися поговорити зі мною. І знаєте що, не розповідайте чоловікові про нашу зустріч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?

      – Добре, – вона піднялася і повільно пішла, згинаючись під вагою свого горя.

* * *

      «Отже, що ми маємо? – роздумував я, лежачи на ліжку в гуртожитку. – Віра Сергіївна була не в ладах зі своїм зятем. Цілком імовірно, що той хотів позбутися її. Але як і де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привід – покласти її в лікарню, а там… Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми і домовилися,» – про що? Про ефективне лікування тещі? Навряд чи. Старенька в це не вірила. Далі. Хто цей таємничий доктор? Та ні! А як же заповідь: «Не нашкодь!»? – від обурення я навіть сів на ліжку. – Такого не може бути!» – але факт був фактом, його не заперечиш.

      Історію її хвороби мені потім усе-таки вдалося проглянути. Там чітко були розписані й стадії кризу, й етапи лікування. Все правильно. Звичайно, і повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрібно, або не робили того, що потрібно? Але хто міг на таке піти?

      В одному