Контрольний укол. Іван Дубінін

чим лежала?

      – Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.

      У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:

      – Як прізвище хворої?!

      Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:

      – Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.

      РОЗДІЛ 4

      

      Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.

      – Надіє Миколаївно, як вона померла?

      Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:

      – Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії – № 12а. Що тільки не кололи – купірувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?

      – Та ні. Я з нею вчора розмовляв.

      Риндіна посміхнулася моїй наївності.

      – Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.

      Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.

      – Розумієш, – говорив він мені, – ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєш – хіба до смерті можна звикнути? – а ставишся до цього спокійніше, чи що.

      – Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!

      – І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – і ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.

      Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.

      «Треба буде переговорити з її донькою! – промайнула розумна думка. – Та й до палати № 12а уважніше придивитися».

      Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.

* * *

      Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірніше – знесилений голос:

      – Так.

      – Це квартира Пономаренко?

      – Що? А, так.

      – А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?

      – Це