Контрольний укол. Іван Дубінін

йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.

      Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.

      – Зайдіть!

      Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.

      – Можна до Вас, Василю Васильовичу?

      – Так, заходьте, будь ласка.

      Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.

      – У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?

      – Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.

      – Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?

      – Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.

      Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.

      – Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займається – крутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовляв – серце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.

      – Ну що Ви! – не витримав я. – Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.

      Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.

      – Як Ваше прізвище?

      – Пономаренко Віра Сергіївна.

      Я узяв її історію хвороби, погортав.

      – Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петрович – досвідчений, грамотний лікар.

      Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:

      – Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?

      Я оторопів.

      – Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович…

      – Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.

      – Та я в принципі не заперечую…

      – От і добре. Дякую Вам.

      Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.

      Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було