Цифрова фортеця. Дэн Браун

мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.

      – Й у вашому соборі зберігається… – Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.

      – Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! – запевнив лейтенант. – Це вам не якесь там ребро чи палець руки – як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.

      Бекер ввічливо кивнув.

      – Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.

      – Mala suerte, – зітхнув поліцейський. – Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.

      – Тоді іншим разом, – усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. – А тепер мені час. На мене чекає літак. – І він востаннє оглянув приміщення.

      – Вам треба до аеропорту? – спитав лейтенант. – Можу підвезти вас на своєму мотоциклі.

      – Ні, дякую. Я поїду на таксі.

      Колись, іще студентом, Бекер їздив на мотоциклі й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу – байдуже, хто буде за кермом.

      – Як скажете, – відповів офіцер, рушаючи до дверей. – Піду вимкну світло.

      Бекер узяв коробок під руку. «Я нічого не забув?» Він востаннє поглянув на мерця, що лежав на столі. Його тіло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного світла, і навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непоміченим. Погляд мимоволі прикипів до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильніше.

      Тим часом лейтенант вимкнув освітлення, і приміщення поглинула темрява.

      – Стривайте, – гукнув Девід. – Увімкніть іще раз.

      Лампи заблимали й увімкнулися.

      Бекер поставив коробку на підлогу, підійшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лівої руки.

      Офіцер простежив за його поглядом.

      – Досить огидно, еге ж?

      Але увагу Бекера привернуло не фізичне каліцтво мерця. Він помітив дещо інше. Й обернувся до лейтенанта.

      – Ви впевнені, що в коробці зібрано все, що потрібно?

      Лейтенант кивнув.

      – Так, усе.

      Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потім взяв коробку, відніс її до стола, висипав її вміст і почав ретельно перетрушувати одяг. Потім повитягав усе з черевиків і постукав ними, наче хотів витрусити з них камінець. Повторивши цю процедуру ще раз, він відступив на крок від стола й нахмурився.

      – Якась проблема? – спитав лейтенант.

      – Так, – відповів Бекер. – У цій коробці дечого бракує.

      Розділ 13

      Токуген Нуматака стояв у своєму розкішному офісі на горішньому поверсі й дивився на токійський обрій. Підлеглі та конкуренти знали його під прізвиськом Акута Саме – акула-вбивця. За три десятиріччя він примудрився перехитрити своїх конкурентів, перемогти їх на торгах та переграти в рекламній сфері, а тепер ось-ось мав стати гігантом глобального масштабу, вийшовши на світові ринки.

      Невдовзі Токуген Нуматака завершить найбільшу оборудку у своєму житті, оборудку, якій судилося перетворити його «Нуматех корпорейшн» на «Майкрософт» майбутнього. Його кров кипіла адреналіном. Бізнес – це війна, а війна завжди збуджує.

      Хоча