Цифрова фортеця. Дэн Браун

Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. – На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. – І до того ж я не сам. У моїй команді – Сюзанна Флетчер.

      У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликáла в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.

      – Ви ж у моїй команді? – спитав Стретмор.

      Сюзанна всміхнулася.

      – Так, сер. У вашій. На сто відсотків.

      – От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?

      Розділ 12

      Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.

      – ¿Dónde están sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. – А де його манатки?

      – Allí, – відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.

      – ¿Es todo? Це все?

      – Sí.

      Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.

      Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.

      Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.

      Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»

      Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.

      Поліцейський штрикнув мерця в ногу.

      – ¿Quien es? Хто це?

      – Гадки не маю.

      – Схожий на китайця.

      «На японця», – подумав Бекер.

      – Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?

      Бекер байдуже кивнув.

      – Мені сказали, що так.

      Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.

      – Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.

      – Дякую, – відповів Бекер. – Але я вже повертаюся додому.

      Офіцер здивовано глянув на нього.

      – Але ж ви щойно прибули!

      – Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.

      Лейтенант