Кращі твори (збірник). Леся Українка

серце почуття гірке.

      Чого я плакала тоді, чого ридала?

      Тоді ж кругом так весело було…

      Ох, певне, лихо серцем почувала,

      Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

      Коли я смуток свій на струни клала,

      З’являлась ціла зграя красних мрій,

      Веселкою моя надія грала,

      Далеко линув думок легкий рій.

      Розстаємось надовго ми з тобою!

      Зостанешся ти в самоті німій,

      А я не матиму де дітися з журбою…

      Прощай же, давній, любий друже мій!

[15 марта [18]90 p.]

      Із циклу «Мелодії»

* * *

      Нічка тиха і темна була.

      Я стояла, мій друже, з тобою;

      Я дивилась на тебе з журбою,

      Нічка тиха і темна була…

      Вітер сумно зітхав у саду.

      Ти співав, я мовчазна сиділа,

      Пісня в серці у мене бриніла;

      Вітер сумно зітхав у саду…

      Спалахнула далека зірниця.

      Ох, яка мене туга взяла!

      Серце гострим ножем пройняла…

      Спалахнула далека зірниця…

* * *

      Горить моє серце, його запалила

      Гаряча іскра палкого жалю.

      Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

      Чому я страшного вогню не заллю?

      Душа моя плаче, душа моя рветься,

      Та сльози не ринуть потоком буйним,

      Мені до очей не доходять ті сльози,

      Бо сушить їх туга вогнем запальним.

      Хотіла б я вийти у чистеє поле,

      Припасти лицем до сирої землі

      І так заридати, щоб зорі почули,

      Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

* * *

      Стояла я і слухала весну,

      Весна мені багато говорила,

      Співала пісню дзвінку, голосну

      То знов таємно-тихо шепотіла.

      Вона мені співала про любов,

      Про молодощі, радощі, надії,

      Вона мені переспівала знов

      Те, що давно мені співали мрії.

Перемога

      Довго я не хотіла коритись весні,

      Не хотіла її вислухати,

      Тії речі лагідні, знадні, чарівні

      Я боялась до серця приймати.

      «Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, –

      Не чаруй і не ваб надаремне.

      Що мені по красі тій веселій, ясній?

      В мене серце і смутне, і темне».

      А весна гомоніла: «Послухай мене!

      Все кориться міцній моїй владі:

      Темний гай вже забув зимування сумне

      І красує в зеленім наряді;

      Темна хмара озвалася громом гучним,

      Освітилась огнем блискавиці;

      Вкрилась темна земля зіллям‑рястом дрібним;

      Все кориться мені, мов цариці;

      Хай же й темнеє серце твоє оживе

      І на спів мій веселий озветься,

      Бо на нього озвалося все, що живе,

      В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!»

      Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!»

      Та даремна вже та осторога, –

      Вже прокинулись мрії і співи в мені…

      Весно, весно, – твоя