Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

запевняє, що гріх самогубства…

      – Шановна пані! – перебиваю я її. – Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.

      Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.

      – Це сталося через гроші, – каже жінка. – їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.

      – Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.

      – Ні, бухгалтер. Сусіди…

      – Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на Бога.

      Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.

      Вона витирає очі.

      – Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…

      – Нічого, – втішаю я її, – ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.

      – Звичайно, але не так…

      – І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.

      Жінка не зводить з мене погляду.

      – Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?

      – Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі – без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.

      Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:

      – Скільки коштує отакий?

      Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

      Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. Її стомлені очі злякано дивляться на мене.

      – Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

      Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.

      – Візьміть тоді оцей маленький, – пропоную я. – Або просто плиту, а не пам’ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки