Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

      – І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!

      Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

      – Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?

      Ерна аж полотніє.

      – Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!

      «Шовкові стяги» – це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:

      – Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

      Ерна вражено дивиться на мене.

      – То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?

      – Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

      – Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? – Вона в’їдливо сміється. – Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

      – Шампанське замовляв не я, а Ризенфельд.

      – Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!

      Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Ґеорґ і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з’являється біля неї, і вони виходять.

      – Ти чув? – питаю Ґеорґа.

      – Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

      – Я не хотів сперечатися.

      Ґеорґ сміється. Він ніколи не буває п’яний, скільки б не випив.

      – Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?

      – Справді, – кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

      – Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.

      Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.

      – Переходьмо на «ти» – пропонує він мені. – Ми ж брати. Нахлібники смерті. – Він заливчасто сміється. – Мене звуть Алекс.

      – Рольф, – відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

      – Рольф? – перепитує Ризенфельд. – Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?

      – Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.

      Ризенфельд