Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

мріями. Ви цього ще не знаєте?

      – Ні. Для цього я ще надто молодий.

      – Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

      – Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?

      Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».

      – Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.

      – Мабуть, дома. Адже там не світиться.

      – Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?

      – О, будь ласка!

      – Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

      Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.

      V

      Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.

      Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:

      – Хочете оглянути нашу виставку?

      Вона киває, але відразу ж заперечує:

      – Ні, ні, поки що не треба.

      – Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

      – Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…

      Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.

      За хвилину жінка додає:

      – Це для мого чоловіка…

      Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.

      – Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.

      – Гарні, тільки…

      Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.

      – Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.

      – Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

      – Могила не на церковному кладовищі…

      Я вражено дивлюся на неї.

      – Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.

      – Чому не хоче? – здивовано питаю я.

      – Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

      Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

      – Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? –