Війни художників. Станіслав Стеценко

Стіни були оббиті фанерою під морений дуб. На стінах – бра з круглими плафонами, на підлозі – паркет, на вікнах важкі зелені штори. Це була найрозкішніша кімната. Решта – набагато скромніші. Своєрідним шиком і стилем життя Сталіна були атрибути показної скромності – солдатська шинель, пара чобіт, яку він носив кілька років, скромна оздоба помешкань. Живий бог повинен одягатися так само скромно, як і його народ. Утім, його значимість і так завжди підкреслюється пишністю свити.

      Берія увійшов в інші двері. На ньому була темно-зелена форма, ремінь, портупея. З невиспаного обличчя видно було, що його щойно витягли з ліжка. Можливо, з ліжка чергової коханки, до яких, як уже не раз доповідав Сталіну Власик, той був дуже охочий. У букеті жінок, з якими спав Берія, були дуже відомі й зовсім невідомі. Хоча за якістю цей букет поступався букету вождя. І, звісно, обидва букети не мали спільних «квітів», адже це було смертельно небезпечно – для наркома, звичайно.

      Утім, інтимні успіхи Берії зараз цікавили Сталіна найменше. Він кивнув наркому, вказав на стілець. Руки не подав, що вважалося серед оточення Сталіна поганим знаком. Берія сів. Йому здалося, що за ті кілька годин, що він не бачив Сталіна, той наче постарів. І навіть став ще меншим на зріст. Значить, трапилося щось справді дуже серйозне.

      – Ти читав це? – Сталін сердито жбурнув теку на стіл, і та, обертаючись, полірованою поверхнею під’їхала до Берії.

      Нарком розкрив її і з заклопотаним виглядом схилився над аркушем. У тиші, що оточувала їх, десь далеко і ледь чутно кричала сова. Поскрипування м’яких, пошитих на кавказький манер – без підборів – чобіт Сталіна свідчило, що він ходить у Берії за спиною. У Сталіна був поліартрит, через біль у ногах він не міг довго сидіти. Берія взяв аркуш у руку, і той ледь помітно затремтів, виказуючи хвилювання наркома. Прочитав, вирячивши очі й кліпаючи віями. Хрипко сказав:

      – Кобо, я в це не вірю. Ти ж знаєш, що німці дуже зацікавлені дружити з нами. Їм же Англія й Франція оголосили війну, – обережно відповів Берія.

      Обидва говорили з грузинським акцентом: «Ті чітал єта? Коба, я в єта нє верью». Тільки вузькому колу було дозволено називати Сталіна Йосипом Віссаріоновичем, для решти він був «товариш Сталін». І лише кільком найближчим соратникам дозволялося називати його Кобою – Молотову, Берії, та й то – в розмовах сам на сам.

      Малий Йосип-Сосо в юності сам обрав собі це ім’я-прізвисько. Запозичив з грузинського роману Олександра Казбеги «Нуну». У ньому Коба був героєм повстання, вождем горців, що кладе життя за ідею.

      Сталін підійшов до наркома, взяв у руки шифровку, ще раз перечитав, згори вниз утупився важким поглядом у Берію (видно було, як на чолі пульсує синя жилка), сказав:

      – Зацікавлені дружити? Були зацікавлені! Коли думали, що ми сильні.

      На хвилину запала мовчанка. Вони дивилися один на одного. Берія відвів погляд.

      – Німці нізащо не будуть воювати на два фронти, – Берія поправив пенсне. У світлі настільної лампи, яку нервово то вмикав, то вимикав Сталін, було видно відбиток пальця на скельці.

      – А