Війни художників. Станіслав Стеценко

– тюрма, за брак – тюрма. Тільки так можна розмовляти з цим народом! Тільки з позиції сили! Як Іван Грозний. Інакше нічого не вийде…» – Сталін повільно піднявся на ґанок, повільно повернувся до спальні.

      В його кімнаті застеляла ліжко Валечка Істоміна – сестра-господарка Ближньої дачі. А крім того, його економка, нянька, іноді, коли треба – таємна дружина.

      На Ближній вона прислужувала вже п’ятий рік. Її привіз сюди Власик у ролі прислуги Хазяїна і своєї коханки. Та не так сталося, як гадалося. Валя сподобалася самому Хазяїну, і Власик відступився. Жінок на його вік вистачить.

      Поступово Сталін звик до неї. І після смерті дружини Татки вона стала чимось на зразок наложниці. Коханки змінювалися – Давидова, Барсова, інші. А Валя залишалася. Вона ніколи не демонструвала незадоволення, коли він привозив коханок. А коли кликав її – мовчки йшла до його ліжка.

      Про цей бік їхніх стосунків мало хто знав. Чергові офіцери нерідко намагалися залицятися до гарненької економки, притиснуши її в кутку, не знаючи, що за це можна накласти головою.

      Валечка була неприступною і цим рятувала їм, а можливо і собі, життя.

      Колись, після смерті Татки, він довго думав: чи повинен вождь мати офіційну дружину? І, врешті-решт, вирішив – не обов’язково.

      Узяти за приклад класиків марксизму. Енгельс був неодруженим і мав любовний зв’язок із господинею квартири, яку винаймав. А коли співмешканка померла, переключився на її сестру. Він не мав часу, щоб одружитися! Теорія суспільства соціальної справедливості вимагала повної віддачі.

      Маркс співмешкав зі служницею. Тому, що та була під рукою. Він, як і Енгельс, не міг витрачати час на жінок, бо з ранку до ночі працював над «Капіталом». Виводив формули: «товар – гроші – товар» та «гроші – товар – гроші».

      А в нього, Сталіна, вождя радянського пролетаріату, була гарненька реготушка Валька Істоміна. Подруга. Яка потрібна кожному здоровому чоловікові.

      Валя Істоміна застелила диван покривалом, розрівняла його. Коли він зайшов до спальні й причинив двері, вона повернула голову і посміхнулася йому. І він посміхнувся у вуса. Підійшов ззаду, обійняв. Узяв руками за груди. Вона ще раз повернула голову і ще раз посміхнулася йому. Ось ця – справжня! Ця – не вертихвістка, як Давидова чи Барсова. Ця не зрадить. Не буде вагітніти, сподіваючись назавжди прив’язати вождя до себе. Відступив. Мовчки кивнув: продовжуй. Вони розуміли одне одного без слів.

      Валечка прибрала у кімнаті й, не проронивши й слова, пішла. «Ця – справжня, – знову подумав він. – А Давидова – шлюха, вертихвістка!»

      – Власику!

      Варто було лише промовити ім’я, і знову керівник охорони миттєво виріс на порозі. Подумав: «Завжди намагається триматися поряд. Значить, може підслуховувати під дверима і почути те, чого не повинен чути. Ідіот».

      – Подзвонив Поскрьобишеву? – запитав через плече, дивлячись у вікно на горобців, які стрибали по гілках сосни, що росла у дворі.

      – Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! –