Війни художників. Станіслав Стеценко

вільні. Ось пропуск, – він швидко дістав із сейфа папірець, стоячи, облизуючи пересохлі губи, заповнив і підписав. – Перепрошую. Дуже прошу… Справді, сталося жахливе непорозуміння. Я негайно направлю до вас своїх людей.

      – Навіщо? – здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухає виправдання учня, який провинився.

      – Щоб прибрали, – Бібіков нависав над ним, догідливо прогнувши спину.

      – Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються від моєї майстерні подалі, – Гущенко загасив недопалок у попільничці Бібікова, устав, узяв пропуск і вийшов, гримнувши дверима.

      – Що за херня, хто він такий, цей художник? – запитав сірий напарник, який увесь цей час мовчки сидів у кутку.

      Старший лейтенант Бібіков похитав головою, впав на свого стільця. Витер долонею спітніле чоло.

      – Я запевнив Фітіна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно він кричав, тупотів ногами і пригрозив, що коли про це дізнається Меркулов, то я піду топтати зону.

      – Твою мать, що за хрєнь, чому за нього заступилося ІНО?!

      Вони перезирнулися. Всі в НКВС знали, що працівники ІНО на особливому рахунку, і що дорогу їм краще не переходити. Руки відірвуть. Разом з головою.

      – Я про це нічого не знаю і не хочу знати, – пробелькотів старший лейтенант Бібіков. Узяв останню цигарку з пачки, але так і не зміг припалити. Руки в нього тремтіли.

      20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв

      Москва

      Микола Гущенко йшов додому ніби в прострації. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелі. Бравада, що опанувала його в кабінеті слідчого, ніби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманці. Від цигарки Бібікова трохи нудило. Раніше він ніколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фітіним, він міг уже більше ніколи не повернутися додому. Його родину, як сім’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутії, за гіршим варіантом розвитку події – заарештували і відправили б у табори. До тієї ж таки Якутії. Ось тобі і рідна Країна Рад! Ось і подяка за дві сотні зразків нової зброї! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий. Що повернувся додому майже неушкоджений. Старший лейтенант не встиг поцілити його «глянцевим» чоботом у печінку або в інші життєво важливі органи. Можна сказати – пощастило. Лише не стихає біль у спині. Розповісти дружині? Ні, вона втратить голову від хвилювання. Її неспокій передасться маленькому синові. Це все лайно не варте найменшої зморшки на її обличчі! Чи сльозинки сина Шурика. Шкода, що він привіз їх сюди. Певно, краще було б нелегально залишитися в Парижі? Хто знає, де виграєш, де програєш…

      Штовхнув двері. З кімнати сусіда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря і плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкіт посуду. Щодня одне й те ж!

      Його кімната зачинена. Дружина, мабуть, пішла в дитсадок за сином. І дяка Богові! Невідомо, чи він зміг би вгамувати свої нерви. А вона б помітила і почала б запитувати…

      Відчинив