Війни художників. Станіслав Стеценко

концерном «Мерседес» Молотову. Заревів мотор з фантастичною потужністю – півтори сотні кінських сил, й автомобіль почав швидко набирати швидкість. Агенти кинулися слідом на старенькому ЗІСі.

      Автомобіль повернув від центру і помчав на південний захід столиці. Агенти намагалися не відстати. Перл-Поліна виявилася чудовим водієм. Користуючись перевагою в потужності, вона один за одним обганяла автомобілі, що йшли в попутному напрямку. І агентам НКВС вартувало величезних зусиль не відстати. Урешті-решт вони втратили автомобіль Перл з поля зору в районі станції метро «Площа Свердлова». Кружляючи між будинками близько двох годин, вони таки знайшли «мерседес» неподалік Москви-ріки біля невеликого, але гарного будиночка. Агенти перелізли через паркан і побачили в щілину між завісами, як Перл-Поліна прощається з… іншою жінкою. Вони довго цілувалися і про щось говорили в передпокої. Та, з якою цілувалася Перл Карповська, була в негліже. У кімнаті було розібране ліжко.

      Агенти прослідкували шлях «мерседеса» аж до Кремля. Перл повернулася додому, коли Молотов ще був на засіданні Раднаркому. Швидко було встановлено особу господині будиночка на березі Москви-ріки. Нею виявилась секретарка і коханка наркома оборони Ворошилова – Надія Тузова.

      20 березня 1940 року, 9 год. 45 хв

      Москва

      За кілька годин після самогубства Берзіна в НКВС уже знали, що з ним по лінії організації виставки німецьких художників контактував художник Микола Гущенко. Ще за годину його знайшли в майстерні – на третьому поверсі будинку, що знаходився поблизу Трубної площі й Пташиного ринку.

      Того дня Гущенко, як і завжди, близько дев’ятої ранку під’їхав до своєї майстерні. Привітно кивнув літній продавчині, яка біля входу накладала покупцям морозиво у паперові стаканчики. Через теплу весну ятки з морозивом з’явилися раніше, ніж зазвичай.

      Піднявся брудними сходами на третій поверх. Його майстерня була однією з восьми на цьому поверсі. Традиційно коридором гуляв протяг із розбитої шибки, а від туалету в кінці коридору долинав запах нечистот і тютюну. Гущенко вставив ключ у шпаринку замка високих, із облізлими рештками фарби дверей. Але відчинити їх не встиг. На сходах почулися кроки. Він завмер, озирнувшись. Очікував побачити когось із художників – на третьому поверсі були лише майстерні.

      Але то були не художники. Двері на початку довгого коридору заскрипіли, і з’явився молодик у сірому костюмі, цього ж кольору капелюсі й світлій сорочці без краватки. Слідом ішли ще двоє – чоловіки непевного віку: злі обличчя, темні костюми, сірі капелюхи й сірі краватки, схожі на конторських службовців, яким вчасно не видали зарплату.

      – Громадянин Гущенко? – сухо запитав перший – худий чоловік із вилицюватим обличчям, тонкими губами і крупним кадиком, який з кожним словом «ходив» угору-вниз. Його очі холодно поблискували з-під крислатого капелюха.

      – Так, – здивовано кивнув у відповідь Гущенко. Звернення «громадянин» замість традиційного «товариш» не обіцяло нічого хорошого. –