Палімпсести. Василь Стус

кінь навіжений, що чує під серцем ножа,

      за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо

      зоріє на пустку давно збайдужіле божа.

      Стенаються в герці скажені сини України,

      той з ордами бродить, а той накликає москву,

      заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

      підводиться мати – в годину свою грозову:

      – Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали

      з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,

      бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

      бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

      І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

      і Буг почорнілий загачено трупом людським.

      Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові

      у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

      Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі

      і крові наточать – упийтесь пекельним вином.

      А де Україна? Все далі, все далі, все далі.

      Шляхи поростають дрімучим терпким полином.

      Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

      мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

      Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,

      і сонце татарське – стожальне – разить наповал.

ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

      Розпросторся, душе моя,

      на чотири татамі

      і не кулься од нагая

      і не крийся руками.

      Хай у тебе є дві межі,

      та середина – справжня.

      Марне, вороже, ворожить —

      молода чи поважна.

      Посередині – стовбур літ,

      а обабоки – крона.

      Посередині – вічний слід

      від колиски до скону.

      Жаль – ні неба, ані землі

      в цій труні вертикальній,

      і заврунилися жалі,

      думи всіли печальні.

      Як то сниться мені земля,

      на якій лиш ночую!

      Як мені небеса болять,

      коли їх я не чую.

      Як постав ув очах мій край

      наче стовп осіянний.

      Каже: синку, ступай, ступай,

      ти для мене коханий.

      Тож просторся, душе моя,

      на чотири татамі

      і не кулься од нагая

      і не крийся руками.

* * *

      Мов лебединя, розкрилила

      тонкоголосі дві руки

      збілілі губи притулила

      мені до змерзлої щоки.

      Сльозою темінь пронизала

      в пропасниці чи маячні,

      казала щось, даліти стала…

      Мов на антоновім огні,

      не чув нічого я, не бачив.

      В останньому зусиллі зміг

      збагнути: все, тебе я втрачу,

      ось тільки виведуть за ріг…

* * *

      Уже моє життя в інвентарі

      розбите і розписане по графах.

      Це кондаки твої і тропарі,

      це кара, це з отрутою карафа.

      Над цей тюремний мур, над цю журу

      і над Софіївську дзвіницю зносить

      мене мій дух. Нехай-но і помру —

      та він за мене відтонкоголосить

      три тисячі пропащих вечорів,

      три тисячі світанків, що зблудили,

      як оленями йшли між чагарів

      і мертвого мене не розбудили.

*