Палімпсести. Василь Стус

місяць горовий

      скидається, як пульс живий.

      Ущухлим світлом сяють вишні

      опонічні. Допіру лив

      високий дощ. І всі невтішні

      мої передуми будив.

      Я двері прочинив з веранди,

      де кострубатий вертоград,

      собі не в силі дати лад,

      пильнує перший сон троянди.

      Свіча затріпотіла – й світло,

      мов голуба, пустила в лет

      і вірш твій вирвався без титла,

      і дух твій вирвався з тенет,

      бо надто кругле небо краю,

      і кругла саду ліпота,

      бо мати дивиться свята.

      Я в ній – смеркаю і світаю.

* * *

      Іди в кубельце спогаду – зогрійся!

      Хай зашпори від серця відійдуть.

      І терплячи покару, покорися

      і поцурайся навертати путь

      до зустрічі. Хай пам’ять відбігає,

      як кров тобі з обличчя відійшла.

      Вже погорою голос сновигає,

      згубивши рідні контури села.

      З крайокраю, з цієї високості,

      пади, згорнувши крила, до долин,

      де ясмину набрякли ярі брості

      і склеплено повіки білих стін.

      У пустці тій – метелики чотири

      усілись по кутках – і тугу тьмять.

      Кохана спить. У ярому потирі —

      вино кохання і вино проклять.

* * *

      Верни до мене, пам’яте моя!

      Нехай на серце ляже ваготою

      моя земля з рахманною журбою,

      хай сходить співом горло солов’я

      в гаю нічному. Пам’яте, верни

      із чебреця, із липня жаротою.

      Хай яблука осіннього достою

      в мої червонобокі виснуть сни.

      Нехай Дніпра уроча течія

      бодай у сні, у маячні струмує.

      І я гукну. І край мене почує.

      Верни до мене, пам’яте моя!

* * *

      Синові

      Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі

      утрати, до якої звикло серце.

      І світишся, мов зірка, з глибини

      узвишшя наднебесного. Тобі

      все п’ять лиш літ. І ти в тих літах стрягнеш,

      як зерня в шкаралущі. Болю мій,

      на попіл вигорілий, як нестерпно

      було б тебе удруге народити

      і знов, як перше, вздріти немовлям!

* * *

      Будні тут тобі про свято,

      а про свято – будні правлять.

      Хоч занадто творчу хату

      пильні погляди буравлять,

      хоч твоє зголіле серце

      тут обмацують руками —

      не зважай на те, не сердься:

      те одвічне, що над нами,

      стріли повиймає з рани

      і губами обцілує,

      адже хвиля пожадана

      убиваючи рятує.

* * *

      На однакові квадрати

      поділили білий світ.

      Рівне право – всім страждати

      і один терпіти гніт.

      Зле і кату, зле і жертві,

      а щасливого – нема.

      Всім судилося померти

      за замками сімома.

      Отаке ти, людське горе,

      отака ти, чорна хлань,

      демократіє покори

      і свободо німувань.

      А кругом життя веселе,

      стільки сонця і тепла!

      Ти