Палімпсести. Василь Стус

обоюдожалий край.

* * *

      Цей білий грім снігів грудневих,

      грудного болю білий грім,

      безокрай марень полудневих,

      спогадувань рожевий дим:

      в дуеті з лижвою – узлісся,

      Святошин. Тиша. Свято. Днесь

      ти перемерз, скипівся – ввесь

      і – окрай себе простелився.

* * *

      Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —

      так полохко і тонко палахкочеш

      і щирістю обірваною врочиш,

      тамуючи ридання з-за плеча.

      Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —

      хустинку бгаєш пальцями тонкими

      і поглядами, рухами палкими

      примарною ввижаєшся мені.

      І враз – ріка! З розлук правікових

      наринула, найшла і захопила.

      Та квапилася моторошна хвиля

      у берегах, мов коні, торопких.

      Зажди! Нехай паде над нами дощ

      спогадувань святошинських, пречиста.

      О залишись! Не смій іти до міста

      занудливих майданів, вулиць, площ.

      Ти ж вирвалася, рушила – гірський

      повільний поповз, опуст, розпадання

      материка, раптовий зсув і дляння,

      і трепет рук, і тремт повік німий.

      Пішла – туннелем довгим – далі – в ніч —

      у морок – сніг – у вереск заметілі,

      Тобі оббухли слізьми губи білі.

      Прощай. Не озирайся. І не клич.

      Прощай. Не озирайся. Благовість

      про тогосвітні зустрічі звістує

      зелена зірка вечора. Крихкий

      зверескнув яр. Скажи – синочок мій

      нехай віка без мене довікує.

      Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

* * *

      Схились до мушлі спогадів – і слухай:

      усе, чого не зволиш, донесе

      насторчене од начування вухо,

      що, як не ошукає, то спасе

      і визволить із німоти і тиші

      і від тяжкої – з кулаки – журби.

      В глухому замурованім узвишші

      туркочуть до світ-сонця голуби.

      Поверне все – ні в чому не відмовить

      і обдарує певністю сповна

      блакитна мушля, та, що луни ловить

      і від вслухання стала голосна.

* * *

      Вона і я поділені навпіл

      містами, кілометрами, віками.

      Озвалось паровозними гудками

      твоє минуле – із кількох могил.

      І народився день тобі. Поранок

      цідився крізь шпарини домовин.

      Десь там береза, і паркан, і ґанок,

      неназвана жона і мертвий син,

      скоцюрблений од болю молодого,

      ще спередсвіта. І сльозу сльоза

      повільно побивала. Слава богу,

      що ані слова жоден не сказав,

      лише зчорніле серце пік очима,

      надсило спогади за душу тряс,

      допоки сам обличчям не загас,

      як крейда, стертий тінями чужими.

* * *

      Зима. Паркан. І чорний дріт

      на білому снігу.

      І ворон – між окляклих віт —

      гнеться в дугу.

      Дві похнюплені сосни

      смертну чують корч.

      Кругом – мерці. І їхні сни

      стримлять, як сосни, сторч.

      Дві брами, вгрузлі в землю, тьма

      колошкає