Тигролови. Іван Багряний

далеко, що ти й не мрієш.

      – Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є любка і що звуть її Наталка.

      – Дурна, – бовкнув Григорій.

      – Чого ж ти лаєшся?

      – Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звідкіля ти все знаєш?

      Дівчина зніяковіла:

      – Ти б послухав, що ти молов тут п’ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові… Та ще братові, що тебе підхопили… Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна… От. Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться…

      – То що ж я молов?

      – Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!.. І якісь карцери, і трибунали… І смертники… І розстріли… І, – тут вона змінила тон на смутний, насмішкуватий: – «Наталочко, любая…»

      Григорій насупився.

      – Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.

      Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:

      – Ой, чи так воно?…

      – Так…

      Дівчина знизала плечима:

      – Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?

      А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.

      – Гаразд…

      – Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправді?…

      Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду… Навіщо? По паузі, суплячись, стурбовано:

      – Слухай… Наталко…

      – Так, мене звуть Наталка, – посміхнулась дівчина.

      – А по батькові?

      – Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.

      – Добре. Може, скажеш і прізвище?

      – В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, «хохлацьке».

      – А все ж таки?

      – Сірківна, – вимовила дівчина з гордістю. – Мій батько – Сірко, і дід – теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?

      – Ну?

      – Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… – роздумала враз. І додала строго: – Ти вже їсти хочеш, ажи?

      – Слухай, Наталко… (Завагався.) Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…

      – Ніяк, – обрізала дівчина насмішкувато. – Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті – вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш – побачиш. І Грицько теж. Ото! – і жартома: – Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…

      – Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? – пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. – Чи не тебе?

      – Мене.

      – Ні,