Тигролови. Іван Багряний

це дзвінкий, молодий голос. – Ну, як?…

      – Добре… – це бас. – А підтягніть-но попругу, злізьте котрий…

      Двоє метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сідла… Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур’ян.

      – Треба поспішати.

      Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

      – Вже? Ну, з Богом, дітки.

      – Бог з тобою…

      Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами… і щезли.

      Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.

      Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити.

      Місяць поблід і квапився вгору.

      Розділ четвертий

      Родина тигроловів

      Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з’явився звук чи тонюсінький промінь, – він десь почався з нічого і наростав, наростав…

      Ой, летять, летять три соколи

      через сад —

      Ге-ей… Ге-ей… Ге-ей…

      І теє «Гей», як мрійна хвиля, і підгонить її ніжний дівочий голос.

      Зачепили ж вони кри-леч-ками

      ви-но-град…

      І високо-високо, аж понад той виноград сягає мрійний дівочий голос, аж туди, де сонечко тріпотить промінням чи два соколи – два товариші летять.

      Це, либонь, Наталка, його сестра, співає. Атож. Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, у тім Холоднім Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її підхопив і… Ха-ха!.. Їх було четверо… Як воно і його зачепило?… Голова гуде, і йому ліньки розплющити очі.

      А сестра, сестра його любая, жалібниця вірная, Наталочка, журиться. Але не журба в тім голосі… Ха-ха! Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой Олекса-бузувір.

      А дівочий, вередливий голос над ним:

      – Грицьку! Чого ж ти не підпрягаєшся? Ну ж бо:

      «Цілувалися ми із тобою один раз»…

      Йому смішно. Він – Грицько ж таки, а тепера Григорій – крадькома розплющує одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко і витріщилось здивовано…

      Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась дівчина. Але така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця.

      – Тату, тату! – це дівчина радісно. – Уже!.. Дивиться вже!.. Боже мій! Живий!

      – От і добре, – це дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила,