Місце для дракона. Юрий Винничук

його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.

      Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.

      Якщо не стежити за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво залишалося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда – сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції – все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-но він одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

      Тепер остаточно втратив рештки хоробрості – повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого – бо ж гнав під гору.

12

      У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:

      – Ти не бачив там Андрійка?

      – Де?

      – Ну як де? Він грався біля хвіртки.

      – Не бачив.

      Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.

      – Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?

      Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов дорогою. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.

      – Що ти тут робиш?

      – Граюся.

      – Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

      Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:

      – А камінчики? Забери камінчики!

      Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

      – Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!

      Малий сміявся і тішився невідомого чого. Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.

      – Ну, я тобі зараз!.. – приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.

      Ми напосілися на нього – чого він подався аж так далеко?

      – А мене вуйцьо забрав.

      – Який вуйцьо?

      – Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.

      Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.

      – Ти