Місце для дракона. Юрий Винничук

>– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?

      – Ні, дякуємо. Нам пора.

      – То що ви надумали?

      – Ми згодні.

2

      На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння. Їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.

      Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

      – То ви в місті жили? – спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: – Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А так не зле… Природа, їдять його печінку.

      – Чого то ви клянете?

      – А ви ніби не знаєте, – і він примружив очі.

      – А що я мав знати?

      – Та про Криву долину. Бодай її навіки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них ні ради, ні закону.

      – Ви про кого?

      – Та не про кого ж, як про зайців.

      – Про зайців?

      – Еге.

      – Валіхновська казала, що тут жодних зайців нема.

      – Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаєте, як то є?

      – Не розумію. Хіба зле, коли є зайці?

      – Сплюньте… Нє-нє, ви таки сплюньте. Це не є жарти… Зайців тут гать гати. Як горобців. По городах та садках мов шалені гасають. Об’їдять усе, що б ти не посадив. А по них стріляй не стріляй – все одно не попадеш. Такі верткі, що страх Божий… А, зрештою, ніхто й не стріляє… Ви не повірите… хто не стріляв – жодному воно з рук не зійшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пімста… Пам’ятаю, за війни жив у мене на хаті німецький офіцер. От він зібрався полювати на зайців… А вже до тії пори пару німаків згибло на полюванні. Йому й кажуть – щось із тими зайцями не в порядку. А він: «Галіцієн хазе?» Пішов. І що ви гадаєте? Десь він перечепився за гілляку, а карабін і бебехнув.

      – А при чім тут зайці?

      – Ну, бачите, ніби й ні при чім, але щось таки є… Та ви до Каленика підіть, він краще знає. Я тут перед самою війною побудувався, а він на хуторі народився. Пам’ятає ще, як пани сюди наїжджали на лови. Їздили головно на кабанів, але часом і не від того, щоб де зайця стрілити. І що ви гадаєте? Той себе застрелив, а той – товариша, а тамтой – у рівчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрі – ночами на городи нападають. Навіть пси їх бояться.

      Еге… Колись-то серед ночі чую – пес виє та й виє, виє та й виє. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайці капусту так і метляють, аж тріск іде. Пес забився під дошки на подвір’ї і скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А він ані руш. Тільки труситься і скавулить.

      – А ви самі не могли їх відігнати?

      – Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацій якось із вилами вискочив. Та й що, гадаєте? Один заєць як йому в ноги скочив, то він такого кардебалета полетів, що й ногу зламав.

      – Чортзна-що.

      – Ая, правду кажете. Тільки чорт і знає, що воно таке. Можете собі уявити – хорта задерли.

      – Та то вже ви…

      – А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Віхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Віхтюк іде шукати. Знайшов при долині роздертого. І то, видно, неабияка бійка була, бо все довкруж так потарґано, ніби там хлопи чубилися. І шерсті клубки – собача й заяча… А ви кажете.

      «Ну от, – думав я, – не треба тобі далеко за фольклором їздити – під хатою, як лобода, проростає».

      – Це ще не все, – не вгаває Костьо. – Якби ж то все! Але тії зайці мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадається… ну, не знаю, як і сказати… буцім ти заєць… Розумієте?

      – Ні, – покрутив я головою.

      – Ну, от ідете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зіщулюєтесь. Або пес загавкає, а вам начеб хто теркою по спині пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заєць. Я вже й голюся коли як, щоб рідше у дзеркало зазирати… Чи на жінку глянеш – заяча губа. Скільки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозуміле щось коїться… Смієшся, було, – а сміх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи їв я коли в житті сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусіда заходжу – а він руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потім тихенько впустив. Та воно з-під лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

      – Виходить, Валіхновська нас підманула?

      – Виходить, що так… Не від добра, звісно. Чоловік її теж через тих зайців… Завал серця дістав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкіл саджанців кринички змайстрував та й маю спокій. Жити можна… Чого ні? Тільки деколи хочеться забитися