Місце для дракона. Юрий Винничук

здоровенну шафу. А там щось б’ється, гупає кулаками і верещить. Це жіночий голос! Видно, й серед жінок трапляються такі, що стоять на перешкоді. Жінки особливо небезпечні, бо вони виховують дітей. І якщо така жінка має погляди, які йдуть урозріз із генеральною політикою уряду, то цілком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, і держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тільки можливість вирости, але й стати переконаним, а то й злісно-войовничим революціонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацію: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тільки тоді, коли він стане повнолітнім, уже можна підступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настільки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.

      О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…

      Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.

      – Дорогу! Що – повилазило? Не бачите – несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!

      Зараз-зараз, пробачте…

      Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.

      – Скажіть, будь ласка…

      О, він повернув голову.

      – Ну?

      – Скажіть, а що таке порядок?

      Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:

      – Ну, гаразд, я і без книги…

      Ах, який він розумний! Без книги!

      – Порядок? Що таке порядок?

      – Еге, скажіть мені, що таке порядок.

      – Порядок – це все!

      О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.

      В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.

      – Дорогу!

      Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?… Може, попросити вибачення?… І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.

      – Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…

      – Зникни! Обрид!.. – процідив крізь зуби і блиснув очима.

      Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?… Чия вона? Якою мовою плаче?

      Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…

      Для кого відкрито це вікно?