Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чіпка, – сопе.

      – Ти з яйця вилупився?! – знову другий…

      Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

      – Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні, – одмовляє понуро та все копирсає під нігтем…

      Регіт – аж вигін розлягається…

      – Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?…

      – Ні…

      – А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?

      – Не знаю…

      – То-то й є… ти байстрюк!..

      – Брешеш!.. – зиркнув, як той вовк, Чіпка.

      – А хто ж ти?

      – Я… Чіпка.

      – Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку…

      – Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка. – Постій, я бабусі скажу, – вона тобі дасть!

      – Боюсь я твоєї бабусі, – куди ж пак! – одказує хлопець, та й знову вскубне.

      За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

      Іде Чіпка додому, – іде та й плаче.

      – Чого ти, Чіпко, плачеш? – стріва Оришка.

      Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

      – Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

      Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чіпка слухає – й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?… І чому тій билині зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.»

      Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?… І чого – одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці – тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…»

      – Чи воли, бабусю, говорять?… – питає Чіпка в Оришки.

      – Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

      – А птиці?

      – І птиці говорять…

      – Як же вони говорять? Про що вони говорять?… – допитується.

      І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам Господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати,