Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

      Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б – з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

      Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже він сам до себе.

      На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

      – Здоров був! – обізвався до його захожий.

      – Здоров.

      – Чи це Окунь живе?

      – Який Окунь?

      – Карпо Окунь, старий дід.

      – Ні: це Лимар, а не Окунь.

      – А де ж Окунь?

      – Та який Окунь?

      – Дід старий, що з бородою ходив.

      На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, – бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

      – Та кого ти, чоловіче, питаєш?

      – Окуня Карпа.

      – Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

      – Та треба… Так умер, кажете?

      – Умер, умер.

      – Та хто ж після його зостався?

      – Та хто ж після його зостався?! – каже жінка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

      – Так… А волость же ваша далеко?

      – Волость? – глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там – зараз і волость.

      – Ну, спасибі вам. Прощайте.

      – Щасливо.

      Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли – дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

      – Ти не питав, Грицьку, – тоді жінка до парубка, – хто він такий? навіщо йому Окунь?

      – Ні, не питав.

      – Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?

      – Бог його зна.

      – Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.

      – Добре, мамо, – каже парубок. І обоє пішли в хату.

      Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що