Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

      – Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.

      – А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

      Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, – пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

      Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси – і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає – і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

      Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? Що гадає? – Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути – й забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає вперед ногу за ногою – не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі – не то сон, не то дрімота – сповивають його душу…

      Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм – вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

      – Отепер, хлопці, спочинемо!

      І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати…

      Грицько, чи присів, чи ні – вже, дивись – опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

      Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте – ні хмарочки, ні плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

      «Що там? – дума Чіпка. – Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

      – Діду!

      – А що, сину?

      – Що там?

      – Де?

      – У небі!

      – Бог…

      Задумається Чіпка… Дивиться в небо, – йому так гарно дивитись у його…

      – Чи воно, діду, є там люди?

      – Де?

      – На небі…

      – Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душі праведні…

      – А хіба хто там був?

      – Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

      – А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

      Дід, поснідавши, молився Богу.

      – Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці. – Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут – усе грішне та зле…

      Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

      – То ще тільки