Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.

      Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.

      Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно – сирітське, та ще й за селом.

      Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни – бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

      – А що ж, Мотре, – каже їй мати, – іди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…

      – Та чи йти, то й іти! – одказує дочка. – І так натерпілись усього!

      Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

      Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом – любо глянути, і огородина зеленіє…

      Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі – ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлібом давитись…

      Остап – спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі – все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

      Так минув рік; минає й другий; а вони – всі тройко (дітей не було) – похмурі, невеселі… Немає долі – немає й радості!

      Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод; буйний вітер крутив заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо, – тільки веретена сюрчать…

      – О-ох! – важко зітхнув Остап. – Обридло вже мені по цих краях горювати, – промовив він, наче сам до себе. – Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

      – А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.

      – Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

      Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

      Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так – к зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап