Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

личко біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав він. – Чи справді, чи вважається?… І відкіля б це?… чи не москалівна?… так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? – так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно – хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю – попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села… Чия б же це?…»

      Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок – подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, – тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, – та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому.

      Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серці – почував він – прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися – так і ганяє за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!! – промовив він уголос. – Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?… Дома худоба не напована, а я блукаю тут – і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

      Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі – тік; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, – видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

      Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, – і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкі! аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, – вона висмикнула з мітли держално – і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж і впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

      Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, –