Сині етюди. Микола Хвильовий

Читать онлайн.
Название Сині етюди
Автор произведения Микола Хвильовий
Жанр Зарубежная классика
Серия ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 0
isbn



Скачать книгу

столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.

      Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці – і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок – йому ніколи. Український мужик і на заводі – він усюди український. Буває він пролетар – таких багато. Він більшовик і вміє умирати.

      Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячими очима, з порожніми руками на багнети – чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав:

      – Простіть, господа… чи то пак, як вас…

      Було ще й у ярках – ярки багато знають…

      Я: на те революція, на те боротьба.

      Він, редактор Карк:

      – А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.

      Так от Карк казав:

      – Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?

      Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

      – Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.

      …Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозуміють: як погубити?

      …Було тихо.

      Нюся заговорила ледве чутно:

      – Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп'яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.

      Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді? Стукало в голову:

      – Ала-верди! Ала-верди!

      І ще:

      – Губ-трамот! Ала-верди!

      Нюся покликала:

      – Вам боляче? Скажіть правду!

      Він:

      – Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його – я про дим – і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.

      Нюся:

      – Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі – величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний… Може, й козаччина через сто літ буде дим…

      Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, що хотілось. І було тоскно.

      Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був бравнінг.

      Так просидів до трьох годин ночі.

      …Близько