Друга планета. Анатолій Дімаров

щоб вони ідеально були пристосовані до нелегких тих умов. Бо землянин більше п’яти років не витримує: шкіра покривається мохом, і тоді треба мерщій тікати на Землю.

      Тож на Венері постійно живуть лише венеріани.

      Розум їхній аніскільки не поступається людському, і зовні вони дуже подібні до нас, хіба що мають довші й могутніші тулуби, мускулистіші руки й ноги.

      Окрім венеріан, там є іще оранги… Точнісінькі копії орангутангів, що їх можна побачити в зоопарках. Лише з майже людським розумом. Це одна група генетиків, коли вирішували, ким заселити Венеру, звернула в своїх пошуках увагу на мавп, ідеально пристосованих до субтропіків. То й вирішили – взяти тіло орангутанга, а розум – людський. Що з того вийшло, розповім трохи нижче. Ми з татком, власне, й летимо через це…

      Додам лише, що тим орангутангам із людським майже інтелектом дали назву «оранги»… Все ж не тварини, а майже люди…

      Що ж іще цікавого на Венері? Ну, різні рослини, які самі там розплодилися. Відбулися якісь таємничі мутації, як каже тітка Павлина. Вона саме за цим туди й їде: вивчати оті мутації.

      Цікаво, візьме вона із собою Цезаря чи ні? Мабуть, не візьме; татко сказав, що з цим дуже строго. А жаль. Та й Цезар сам сумуватиме…

      Що ж іще про Венеру? Здається, все. А про що не написав, те побачу на місці. Бо для чого тоді й летіти?..

      – Багатенько ж ти написав! – сказав насмішкувато татко. – Аж дві неповні сторінки!

      Прочитав надруковане, поклав до папки.

      – Ну, біжи, відпочинь, роботяго!

      Я пішов, трохи ображений. Цим дорослим ніколи не вгодиш.

      Зайшов до своєї кімнати, взяв махольот, виніс на лоджію. Лоджія в нас величезна, більша за всі кімнати, разом узяті, і вся геть заросла травою, кущами, деревами, квітами: щоразу виходиш наче у парк. І метелики літають, і бджоли, є навіть дві ящірки: Кузя і Тузя; коли жили нижче, то часто прилітали синиці. Одна пара навіть гніздо в нас звила – минулого року. Так мама мені до того гнізда заборонила й підходити: боялася, що я пташенят налякаю. І Джека не пускала на лоджію, навіть квіти поливала сама.

      Якось тітка Павлина, гостюючи в нас, запропонувала посадити дещо з отих, нею виведених, але мама рішуче відмовилася:

      – Бракувало іще, щоб мене квіти ловили за поли! Або отого твого жахливого кактуса!

      Тітка Павлина щиро образилася. І довгенько нас не провідувала. А потім вони помирилися, і тепер ми гуртом летимо на Венеру…

      Я підійшов на край лоджії, глянув через бильця донизу. Ух-х… Наче над прірвою – аж голова пішла обертом. От звідки б стрибнути! Але я не наважуюся, хоч і знаю, що махольот не підведе: він сконструйований так, що весь час підстраховує того, хто ним користується. Для цього й живлення пристебнуте збоку: акумулятори.

      Зараз увесь наш наземний транспорт – на акумуляторах. Під’їхав до станції, поміняв акумулятор – і котися хоч за тисячу кілометрів. А літаки й гелікоптери – ті на водневих двигунах. І всі підземні заводи та фабрики – електрика й водень.

      Несу махольот