Друга планета. Анатолій Дімаров

не все розумів, дивувався: чому їх просто не знищили? А тепер уже знаю: добре, що комарі лишилися. Бо що б їла риба? А птахи? Та й грунти стають од них родючішими…

      Або Венера…

      От якби ожили ті предки – чи впізнали б вони сучасну Венеру?

      Про Венеру я весь час думаю, бо незабаром на неї полечу. І ще тому, що татко якось сказав:

      – Напиши мені все, що ти знаєш про Венеру.

      – Навіщо?

      – Бачиш, мені треба підготувати лекцію про цю планету, ось ти мені й допоможеш.

      Після цього я одразу ж погодився: хто ж іще з моїх друзів писав нотатки до лекції! Пішов у бібліотеку, поважним голосом попросив підібрати усе, що написано про Венеру.

      Бібліотекар подивився на мене, мов на трохи того… божевільного:

      – Усе про Венеру?

      – Усе!

      – Юначе, але ж це неможливо! Ви знаєте, скільки є книжок про цю планету? Десятки тисяч, якщо не сотні!

      – Що ж тоді мені робити? – запитав я розгублено.

      – Ви готуєтесь до популярної лекції?

      – До популярної. – Хоч я, вбийте мене, не знав, якою буде ота таткова лекція!

      – То я вам дам кілька книжок, у яких ви знайдете все, що вам потрібно.

      Чудово!

      Так я приніс додому добрий десяток книжок.

      Прочитавши усе, я заходився коло нотаток. Звільнив на столі місце, поставив безстрічкову друкарську машинку, заклав чистий аркуш магнітного паперу. Сів: з чого ж починати?

      І тільки надумався – Джек на порозі.

      – А що ти робиш?

      – Пишу! – відповів я сердито: страх не люблю, коли мені заважають!

      – Про що ти пишеш? – Цікавий, наче дитина, Джек усе мусить знати.

      – Про Венеру… Не заважай, бо мені ніколи!

      Джек замовкає. Натомість починає маніпулювати своїми ногами: то виростає під стелю, то осідає аж до підлоги. Хоче мене розсмішити.

      Але мені зараз не до сміху, і я якомога строгіше кажу:

      – Вийди і не заважай мені працювати! А то поскаржуся мамі.

      Джек боїться мами як вогню. Мабуть, тому, що лише мама складає для нього програми. Він одразу ж повернувся і вийшов.

      А я, наморщивши лоба, починаю тицяти по клавішах.

      Спершу віддрукував, якою Венера була п’ятсот років тому, коли до неї полетіли перші космічні станції, а спеціальні апарати опустилися в її атмосферу. Бо людина в ті часи не могла б пробути там і хвилини: згоріла б, розплющена. П’ятсот же градусів за Цельсієм та сто атмосфер тиску! Метал, і той не витримував. До того ж в атмосфері майже не було кисню – один вуглець. Мов навмисне для того, щоб Живі істоти туди й не потикалися.

      Та вчені зібралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто літ майже думали, і врешті надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земної.

      Спершу хотіли перевести Венеру на іншу орбіту. Од Сонця подалі. Збудувати на полюсах величезні атомні двигуни та й запустити. Але потім, коли підрахували, то зрозуміли, що нічого не вийде.