Друга планета. Анатолій Дімаров

атка.

      – Тобі не подобається у тітки Павлини? – запитує татко. – Тобі там не цікаво?

      Це запитання не зовсім чесне: татко наперед знає мою відповідь. Бо ще не родилася людина, якій не було б цікаво у тітки Павлини.

      Бо тітка Павлина не така, як усі.

      По-перше, вона – генний інженер рослинного й тваринного світу, її невеликий котедж, розташований на дослідній станції, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкірою пробігає, доки звикнеш до них хоч трохи.

      Що б ви сказали про квітку, яка сама себе поливає? От висить поруч трубка із краником, квітка простягає щось схоже на зелену руку, відкриває краник і ллє собі на коріння скільки їй потрібно. Напилася і – хоп! – закрутила. А підійдеш до неї – так і наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знає тітку Павлину – одразу ж тягнеться до неї стебельцями.

      Я сам не раз бачив, як тітка її пестила: квітка аж вигиналася, і мені здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.

      Або про кактуса-сторожа при самісіньких дверях. Двометрового дідугана, всіяного отакенними колючками. Скаже тітка Павлина: «Алтик, свої» – він пропустить, тільки колючками вслід поворушить. А скаже: «Чужий» – так одшмагає колючками, що й іншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене – весь день не пускав у двері. Поки не прийшла тітка Павлина.

      Не кажу вже про Цезаря: тітка теж його сконструювала – змішала одні гени з іншими. (Це я так кажу, тітка ж розповідала по-іншому: щось дуже складне й поки що не зрозуміле для мене. Я був аж задрімав. Тітка розсердилася на мене, ляснула по лобі й сказала: «З тебе ніколи не буде генетика!» А у вустах тітки Павлини генетик і нормальна людина – одне й те ж поняття.)

      Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Мені ще зроду не доводилося бачити такої чудернацької істоти: тітка «намішала» в неї стільки генів, що тепер і сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.

      У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвіст, наче в бобра. Він спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гілки на гілку, бігає по землі і плаває у воді. Я й то не можу пірнути так глибоко, як Цезар. До того ж він нявчить, наче кіт, і гавкає, мов собака. А коли розсердиться, то вигинає спину і шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.

      Шипів Цезар якось і на мене – коли ми бавилися і я ненароком скубнув його.

      – Що ти йому зробив? – допитувалася тітонька.

      Я відповів, що нічого. І подумки втішався, що Цезар не вміє розмовляти. А то дісталося б мені від тітки!

      Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як і мені без нього, не обійтися ніяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнім лісом чи купалися в річці, і ви подивилися б, як підбирали хвости всі собаки, що стрічалися нам на дорозі! А коти вилітали одразу ж аж на верховіття дерев. І жоден із хлопців не смів мене й пальцем зачепити.

      Так що мені в тітки дуже цікаво!

      – То чим тобі не подобається в тітки Павлини? – допитується татко.

      Не знаючи, що відповісти, я опускаю голову. І тут мене виручає сама тітка Павлина: лунає мелодійний дзвінок, і на відеофоні виникає її енергійне обличчя.

      Я дивлюся на неї і вкотре вже думаю, що тітка Павлина разюче схожа на татка: ті ж очі, ті ж брови й ніс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неї і хода не жіноча: ступає так широко, що не кожен за нею й уженеться. І енергійно вимахує при цьому руками. Може, тому тітка Павлина зроду-віку не носила спідниці. І так і не вийшла заміж.

      – Привіт! – сказала тітка Павлина. – Ви ще тут живі?

      – Живі! – озвався весело татко: він завжди веселішав, коли бачив сестру. – А як поживають твої людоїди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тітка Павлина билася над тим, щоб навчити квіти пересуватися.)

      – Скоро, братику, скоро. – Тут погляд тітчин зупинився на мені: – А ти чого це мов у воду опущений?

      Я ще більше набурмосився.

      – Що з ним сталося? – це вже до татка.

      – Не хоче їхати до тебе! – відповів насмішкувато татко. – Йому, бач, у тебе набридло.

      – І зовсім не набридло! – вирвалося мимоволі у мене: тітку Павлину я любив і не хотів її образити.

      – Ви що, збираєтесь послати Вітю до мене?

      – Збираємося! – вигукнув татко. – Ти ж сама про це просила!

      – Нічого не вийде! – категорично заявила тітка Павлина. – Я лечу на Венеру.

      – Ти?.. На, Венеру?.. – У татка стало таке обличчя, наче тітка сказала: «У пекло».

      – На Венеру – куди ж іще в дідька! – почала уже сердитись тітка Павлина.

      – Але ж ми теж летимо на Венеру!

      – От і добре: полетимо разом! Гуртом веселіше.

      – А куди ж його дівати? – вже зовсім розгублено татко.

      – Його? – глянула на мене тітка Павлина. – Пошліть у табір до моря.

      – Не хочу в табір! – заволав я. – Не хочу до моря!

      – Він не хоче у табір, – «переклав» татко.

      – Чую, не глуха… Ти не хочеш у табір?

      – Не