Тінь сови. Василь Шкляр

забобонного або, що гірше, людину з хворобливою уявою, здатну до перебільшень.

      Єдине, що перебільшує Степан, – це мою всемогутність, та ще помиляється в тому, що я народився у пралісі. Насправді ж я народився в його уяві і можу жити доти, поки живе Степан, не стане його – не буде й мене, Щедрика, хіба, може, хтось іще повірить у мене і тоді житиму далі. Отже, я є дитиною Степанової душі і спроможний тільки на те, на що вистачає його власної волі, сили і духу, хоча здогадуюся, що Степанова віра в мене зміцнює ту його волю, силу і дух. Оце й уся моя могуть.

      Щодо тих незбагненних і загадкових подій, які відбулися зі Степаном у пралісі й відбуватимуться ще не раз у його житті, то в них не було ані крихти чогось незвичайного, надприродного, пояснюються вони дуже просто, хоч люди й не люблять простеньких тлумачень, за якими часто приходить пісне розчарування. Хіба не розчарувався б Степанко, якби, наприклад, якийсь дорослий мудрець розсудливо, за всіма законами логіки пояснив йому, що немає й не може бути ніякого Щедрика, то білка збирала горіхи на пеньок, щоб потім перенести їх у дупло про зиму. То вона шелеснула у ліщині, Степанко глянув туди і встиг, мабуть, угледіти її червонястого хвостика й заплющив очі, злякавшись, що то майнув мій капелюшок. А до того часу, коли Степанко, пересиливши страх, повернувся до пенька, білка вже встигла перенести горіхи в дупло, так що дива тут ніякого; проте чи принесла б втіху малому така правда?

      Або якби дізнався він, що з хати Пилипа Затірки сніпки позривав не я, а вітер, чи мав би радість від такої випадковості? Адже в тому й сіль уся, що зло неодмінно має бути покараним і покараним не через якийсь там збіг обставин, ні, воно зазнає кари по справедливості, негайно, і саме в діях моїх і бачив малий десницю справедливості.

      Так було і з Пилипом Затіркою. Степанко любив бігати з хлопцями на колгоспне дворище і найдужче – до кузні, де все так цікаво: сліпучий жар у горні, величезний міх, який хукає на вогонь, дядько Свирид таке виробляє молотком, що розпечене залізо вигинається, наче віск, пирскаючи на всі боки червоними іскрами – не підходь. Вони й не підходили близько, товпилися біля широких, як брама, дверей кузні, зачаровано стежили за дійством дядька Свирида, який незлостиво покрикував на них, щоб не застували світла; трохи розступалися і знову сходилися докупи, наслухаючи веселе дзінь-дзень, вдихаючи крутий дух, який стояв тільки в кузні, а більше ніде. Дядько Свирид покрикував на них, однак ніколи б не зробив такого, як Пилип Затірка, хоч би як йому докучали. А той нудився якось у кузні, поки Свирид зробить йому щось нагальне до воза, нудився і з дурного ума придумав таке, що бодай рука йому всохла. Розпік у горні маленьку шайбочку до білого і нишком підкинув її туди, де тупцяли босоногі хлопчаки, щоб котрийсь наступив та посмішив Затірку. Вони ж і не туди, роти пороззявляли й дивляться на старання дядька Свирида, і тут на всю кузню верескнув Степанко. Кричить не своїм голосом, стрибає на одній нозі, й ніхто нічого не розбере, що це причинилось хлопцеві. Свирид спершу подумав, що