Тінь сови. Василь Шкляр

упаду.

      Степан злегенька притримав її за стан, і Катерина ляснула його по руці.

      – Сама ж сказала, щоб тебе держати.

      – Хіба ж я тебе просила?

      – Більше нікого тут не було.

      – У тебе що, не всі дома?

      – Не знаю, я вдома давно не був.

      – От зануда.

      – Просто я не люблю, коли кажуть одне, а думають друге. Правду треба казати. Ось ти мені сподобалася, і я кажу, що ти мені подобаєшся і виходь за мене заміж.

      – А може, ти мені не подобаєшся.

      – Може. Але думаю, що це не так. Якщо навіть так, то сподобаюся пізніше. Все одно будеш моєю. Тут уже, як той казав, хоч круть, хоч верть.

      – В черепочку смерть, – сказала вона.

      – Я теж ворожбит, Катю. Мене моя баба навчила. Вона була з тих, що знаються на чарах. Не віриш? Коли вона помирала, то стелю зривали в хаті, ніяк не могла одійти. Мучилась, мучилась, а тоді попросила пробити діру в стелі. І відразу, коли це зробили, померла.

      – Розкажи комусь іншому.

      – Хай мене грім поб’є, якщо брешу. Ось подивись мені в очі. – Степан зупинився, і Катерина боязко глянула йому в очі, але страшного в них не було нічого – сині ласкавці виплескувалися на Катерину, теплі й лагідні, і все-таки бентега прохопила її груди – якась лоскітлива до млості.

      Вона швидко відвела погляд і знов зацокала каблучками по тротуару, тільки вже не дивилась поверх усього, а опустила голову, зіщулилась, звела плечі, мовби хотіла приховати свої груди і той бентежний лоскіт, що прокинувся в них.

      – Тепер віриш мені? – спитав Степан.

      – Вірю.

      Вони не пішли ні в яке кіно («То я так сказала, аби втекти», – зізналася Катерина) і допізна блукали порожніми темними вуличками, аж поки не вийшли до річки.

      Тікич тут був широкий, бо недалечко його перегачувала гребля електростанції, там стояв таємничий кам’яний будинок, у якому горіло яскраве світло, а з людей нікого не було видно. Через те й таємничий, що весь час здавалося, ось-ось хтось туди зайде й запне вікно чорною шторою.

      Там з гуркотом падала вода, розбиваючись об каміння, і, мабуть, шум водоспаду навіював усілякі химери, од яких у Катерини аж тіло бралося сиротами, однак щось і вабило її туди, манило тривожною загадковістю. Ще й від річки тягло вогкою прохолодою, Катерина аж тремтіла, тоді Степан зняв із себе піджак і накинув їй на голі плечі, що беззахисно світилися проти місяця.

      Вона не встигла відмовитись, адже мусила сказати, що їй не холодно, а зодягнувши Степанів піджак, цим ніби давала якусь обіцянку, хоч Катерина нічого не могла йому обіцяти. Вона вже злилася на себе, що отак допізна ходила з цим майже незнайомим хлопцем, злилася на Степана, що причепився до неї, як реп’ях, і водить справді, мов приворожену. Вже не раз хотіла попрощатися й піти геть, але щось притягувало її до Степана, щось незбагненне, як оте загадкове світло у кам’яному будинку біля водоспаду.

      Вона щільніше загорнулася в піджак, що беріг тепло його тіла, проте не зігрілася, ніяк не могла вгамувати трем, йшов зсередини її єства. Не знала, як звільнитись од нього, тому раптом сказала Степанові:

      – Ходімо подивимось у