Синдром зародка. Ані Лібро

перспективи – неясні силуети чоловічих фігур, витканих з невагомих ниток слухняною фантазії…

      У цей самий момент пролунав дзвінок у двері. «Хто це так пізно?» – невдоволено подумала полуночниця і обережно глянула в дверне вічко.

      У довгому коридорі стояла суцільна темрява. Дзвінок повторився.

      – Хто там? – несміливо запитала Ліза.

      – Відкрийте, будь ласка. Це ваш сусід з 26 квартири. Я впустив ключа. А тут така темрява. Обнишпорив все навколо. Нічого не можу знайти. Ви не знаєте, хто це стягнув лампочку?

      – Це не я! – поспішила виправдатися її внутрішня школярка.

      За дверима почувся сміх.

      – Зрозуміло, не ви. Відкрийте, будь ласка. Я спробую його знайти, – нетерпляче відгукнулися за дверима.

      – Не відкрию. Я боюся. А раптом ви не сусід. Я вас не бачу.

      – Звичайно, не бачите, я ж не світляк. Але ви ж мене чуєте. Мене звуть Сергій. Я нещодавно переїхав, живу навпроти, з мамою. Ми кілька разів бачилися, ви повинні пам'ятати. Я знаю, що вас звуть Ліза, – монотонно і старанно, як дитину, спробував він її заспокоїти.

      – Мені не цікаві всі ці подробиці. Треба одягнутися. І взагалі. Може, ви мене зараз приріжете і квартиру пограбуєте. Не стану я вам відкривати, – відрізала Ліза. – Ви знаєте, котра година? Пів на першу.

      – Ви маєте рацію, звичайно. Але що ж мені робити? Я вже обмацав тут кожен сантиметр. Метро закрилося. Ви не бійтеся. Я вас не затримаю, тільки ключ знайду.

      Ну, що тут поробиш. Одяглася. Знайшла лампочку. Взяла в руки найбільший кухонний ніж. Сказала: «Ух!» і різко відчинила двері.

      Він стояв на вприсядки біля дверей у свою квартиру і нишпорив руками по підлозі. Простенькі джинси, кросівки, светр з троєщинського ринку. Цілком очевидно, рухомості у нього не спостерігається… Розгублене добродушне обличчя. Замружився від яскравого світла; сусід зовсім не був схожий на злодія, який задумав підступний план пограбування її квартири. Вона простягнула йому лампочку і якомога суворіше мовила:

      – Краще знайдіть, де вкручується.

      – Спасибі вам величезне. Я такий вам вдячний, – заторохтів він і розуміюче посміхнувся, оцінюючи розміри ножа в її руках. – Ви здорово озброїлися, але це зовсім ні до чого…

      – А ще в мене розряд з карате, – поспішила додати Ліза, щоб він не сумнівався в її здатності до самооборони.

      Але він, мабуть, і не думав сумніватися і мовчки пішов шукати патрон. Ліза винесла йому табурет.

      Коли світло загорілося, вона залишила сусіда наодинці зі своїми пошуками. І пішла спати.

      Через кілька хвилин знову пролунав дзвінок. За дверима звучав голос сусіда:

      – Ліза, вибачте, а ви не допоможете мені? Розумієте, я залишив свої окуляри у приятеля. Нічого не бачу.

      – Послухайте, може, вас ще роздягнути і спати покласти? Зрештою, не можна ж бути таким безпорадним! – спересердя вигукнула моя самостійна подруга і, вже нічого не лякаючись, знову відчинила двері.

      Він стояв на порозі в окулярах (яке нахабство!) і з квітковим горщиком в руках. Це були, здається, фіалки.

      – Я вас обдурив. Просто