Синдром зародка. Ані Лібро

придивилися і зрозуміли, що підуть далі у різних напрямках.

      Дива не сталося. Те, що багато місяців зростало всередині, виявилося звичайною втомою від самотності.

      «Як добре, що він пішов, – думає Ліза, крізь мутне скло чіпляє поглядом сірі ліхтарі. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на пероні, посилаючи есемески і намагаючись постукати у віконце, було б здорово. Так всі закохані роблять, коли прощаються. Всі… Закохані… Добре, що він пішов».

      Щоб відволіктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман і довго дивилася на цифру -115- внизу сторінки. Літери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

      «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кілька разів, шукаючи у ній сенс.

      Як безглуздо все вийшло. «Приїжджай, я більше без тебе не можу!» – написав він в останньому листі. І вона помчала, як божевільна. «Ніч туди, ніч назад, не так вже і далеко, тільки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв він її. На один день. Точніше, на кілька годин, які повинні були вирішити всі питання їх піврічного віртуального спілкування.

      Художник, від якого втекло натхнення, і колишня вчителька, яка вміє розмовляти віршами. І що з цього могло вийти?

      Лізі, мов цуценяті, раптом захотілося сховатися у темному куточку вагона і тихенько поскиглити від образи. Як боляче розбиваються мрії.

      Зголоднілий по жіночому тілу, самотній художник оволодів нею, не давши оговтатися від першого захопленого враження від нього. Це сталося прямо в майстерні на околиці Москви, серед запахів пилу і фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев і птахів, якихось старовинних предметів, наповнених давніми таємницями. Просто і грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

      Це трапилося. І як можна було відмовити, адже вона сама до нього приїхала. Напевно, це була бравурна мелодія. Ліза не пам'ятає. Її душа спочатку грала на одній струні, а потім та обірвалася і повисла, дзвякнувши наостанок пронизливо і тонко. Навіщо було на щось сподіватися?

      Вже на вокзалі художник заметушився і спитав, скільки коштує квиток. Ніяково сунув їй в долоньку сто доларів і криво посміхнувся: «Вибач, я не знав, що ти в перший раз. Візьми на морозиво». Бідолаха з жахом уявила, як він буде її вмовляти, пхати гроші у кишені, і хтось це побачить. Вона машинально взяла новеньку купюру, вирішивши, що потім, коли все це, нарешті, закінчиться, подарує першому ліпшому жебракові.

      Але ж вона так вірила, що це справжня любов. Виходить, він її купив. «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – крізь слізну завісу наполегливо читали її очі. Було соромно і сумно.

      У сумочці задзвонив телефон. «Невже він?» – промайнуло в голові.

      Ні. Дзвонив Юра. Колись він був закоханий у Лізу. Але давно потрапив у статус простих друзів, з якими іноді передзвонюються і надсилають чергові новорічні поздоровлення.

      Юрка милий. Але абсолютно без претензій і перспектив. Звичайний програміст в сервісному відділі невеликої компанії. Нічого серйозного. Запасний варіант долі. Куди йому було змагатися з чудовим московським художником, без сумніву генієм і без п'яти хвилин лауреатом якоїсь важливої премії.

      – Привіт, Ліза. Ти не відповідаєш на мої дзвінки. Дуже хочу тебе побачити! – голос так близько, ніби з сусідньої вулиці. – Ти де?

      – Я в Москві… – розгублено пробурмотіла вона. – Десь тут, на краю літа…

      Їй мимоволі захотілося вхопитися за нього, як за соломину, здатну витягнути з огидного душевного міжсезоння.

      – Юра, ти знаєш… Я теж дуже хочу тебе побачити, – відлунням повторила вона.

      – Коли ти приїдеш?

      – Завтра.

      – Номер поїзда скажи, я тебе зустріну.

      – Поїзд 18, вагон 5, – майже прошепотіла вона.

      – Ти що плачеш?

      – Та ні. Це просто вітер…

      Через годину поїзд вислизнув із тіні Підмосков'я, і йому відкрилося сліпуче сонячне небо. Невпинно набираючи хід, він повертався у рідне і тепле українське бабине літо.

      Як добре, що в Києві осінь настає тільки в жовтні.

      Колеса вже відстукували нову бравурну мелодію. Все далі й далі. Біль, порожнеча і мряка залишилися там, на пероні московського вокзалу, перетворюючись на черговий життєвий досвід. Що тепер картати себе.

      Завтра о сьомій ранку Юра зустрічатиме її біля п'ятого вагона з букетом її улюблених червоних хризантем. І все буде добре.

      Посмішка ковзнула по її губах і розсипалася сонячними дрізками на тріснутому в куточку вагонному склі.

      До неї, нарешті, дійшов зміст тієї фрази модного сучасного письменника:

      «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…»

      2

      Як ви здогадалися, мою героїню звуть Ліза. Це невисока худорлява жінка середніх літ з чудовими блакитними очима. Мабуть, її можна було б назвати красунею, якби не тонкі губи, ріденьке волосся і веснянки на носі. Щоб