Синдром зародка. Ані Лібро

на відновлення старовинного Храму або лікування самотньої сусідки. Вона завжди була душею компанії, вулканом ідей і одночасно відлюдницею, яка надовго впадає в меланхолію. Час від часу вона поринала в себе, як батискаф у безодню.

      У періоди випадання з життя Лізу краще було не займати. Бо вона вміла кусатися, іноді достатньо боляче. Якось примудряючись помирити непримиренних і виправдати тих, на кому вже нікуди ставити тавро, вона хотіла знайти золоту рибку в каламутному вирі буднів. Для цього з ентузіазмом вигадувалися якісь чудернацькі теорії спасіння, закони і правила: «Інструкції з упорядкування життя» (як вона їх називала).

      «Ні, ви тільки задумайтеся, – говорила невиправна оптимістка, коли її потужний фонтан раптом виривався назовні, – як зручно, знати ліки від усіх життєвих захворювань! З'явиться проблемка, а ти її хлоп – і готовим рецептом по тім'ячку. Навіть якщо не допомагає, то втішає як факт, що подібні таргани водяться в голові у більшості жителів нашої планети!»

      Ліза вміла слухати. І чути. Чимось іншим, крім вух.

      Вислуховуючи мої телефонні монологи про особисті катастрофи, яким в юності хочеться додати щонайбільше трагізму, вона терпляче покашлювала в такт риданням, шумно дихала в трубку. І завжди знаходила якесь коротке і часом різке слово, що потрапляє прямо в суть і діє безпосередньо. Немов витягувала його з серця.

      Здавалося, що Бог помилково скроїв її з абсолютно несумісних клаптиків: романтичності і прагматизму, уїдливості і вразливості. Як це здатне уживатися в одній людині? Іноді мені здається, що при запуску її бортового комп'ютера просто зрушилася якась програмка. І Ліза вийшла саме така.

      Як сумувала я за нею в години болісних жіночих сумнівів, які трапляються з нами так недоречно і вимагають обов'язкового свідка. Як сердилася на скупі рядки її стрімких електронних листів. І як раділа тепер войовничому блиску її очей, який обіцяв нам ейфорію нового спільного моделювання життя.

      Слава Богу, Ліза залишилася колишньою! У ту саму мить, не випускаючи з рук дітей і валіз, вона заявила, що знає, чого нам не вистачає для щастя.

      Кохання!

      Рішуче підтягуючи штанці трирічному синові, вона завзято зізналася, що має намір добути це просто зараз. Ось тільки ванну з дороги прийме!

      Здивувала! Начебто це і так не ясно. Теж мені винахідник. Всі невдахи, які ледь покінчили з минулим і димлять від запалу страстей, які обпекли їх райдужні крильця, сповнені рішучості, тут же зрушити планету з котушок і довести, що гідні щастя. Просто зараз!

      Ну, і що? Кому з них вдалося зробити це, ледь прийнявши ванну з дороги? Та нікому! Це ж не шишки в лісі збирати.

      Ось і у Лізи не вийшло. Виявилося, що спочатку, як мінімум, потрібно вижити і встати на ноги.

      Тож вона знайшла виправдання своєму прагматизму. І, намагаючись примирити прозу і поезію свого багатодітного існування, вирішила продавати французький посуд.

      Іноді це у неї навіть виходить.

      Тепер день її заповнений кваліфікованим супроводом продажів: