Гордієві жінки. Жанна Куява

легкість, простота, безпроблемність. – Тоді через ті кульчики сплакалася, хоча я, а не ти, їх згубила, – знову згадала дитинство Мія. – Що тобі той плач дає? Все одно буде так, як має бути. Хотів би дід нас набити, не дивився б на твій плач.

      – А я чогось думаю, що дивився б…

      – Забула, як він бив бабу Устю, хоч вона плакала й ми плакали, просили його не битися? – кинула і враз переінакшила тему: не гоже було діда поміж сестер засуджувати. – Або як Олещуки жили, наші сусіди з лівого боку? Як сусідка плакала-просила не бити її, а чоловік того не чув, не бачив її сліз… Педагоги, блін, – розсердилася не на жарт. – Добре, хоч виїхали звідси давним-давно, то поменшало вереску…

      Лія звела вуста в півусміху: хто б казав про вереск!

      – То – інше, – зауважила старшунка.

      – Те саме. Сльози чоловіків дратують, а не втихомирюють, запам’ятай.

      – Може. Дід справді страшно не любив, коли ми плакали.

      – Для мене та згуба, ті сережки, не були якоюсь бідою чи проблемою. Подумаєш, кульчики срібні, не золоті ж!

      – Але ж бабині, – дещо голосніше проказала Лія, бо досі вела мову ледь чутно. То так довколишній тиші не хотіла нашкодити.

      – Та бабині, але ж у неї й золоті були, – відповіла на те Мія.

      – Ластівко, ти щось геть не те зараз кажеш, – Лія попри дещо неприємне здивування сказала це тепло.

      – Я й тепер спокійно до всього ставлюся, не те що дехто, – Мія хихикнула-підколола свою чуттєву сестру. – Кажу ж: не бери все близько до серця, а ти… А ти невиправна, руда моя бестіє! – стукнула себе в акуратні боки.

      Лія вернулася до свого:

      – А дід тоді прийшов і навіть не крикнув на нас… Він теж любив ходити по тамтому березі річки, щось нишпорити в траві, як отой фотограф, – кивнула на незнайомця вдалині.

      – Бо йому ті сережки були по цимбалах, – махнула правицею Мія, не зауваживши сестриного об’єкта спостереження. – Хай-но я згубила б те, що він за свої гроші купляв, то дісталося б нам обом, – додала. – Хоча, якщо подумати, нормальний він у нас був, бувають гірші…

      – Ото-то, що дивлячись із ким порівнювати, – укотре не приховала своїх сумнівів Лія. І хутко пояснила: – Ми його любили якось по-своєму, бо більше не мали кого любити. Він же насправді, якщо подумати, був нестерпним злюкою і невиправним лихословом, – сама не вірила, що це каже. – Строгим до переляку. Всі його боялися – я, ти, Софія, баба Устя…

      – Тільки не мати Марія, – знову виправила сестру уважна веремія.

      Лія продовжила:

      – Але він був нашим, рідним, тому ми його, незважаючи ні на що, любили…

      Ох, і рідко дозволяла собі Лія про таке навіть думати, не те що казати. Далебі – ніколи досі!

      Мія тим часом від несподіванки не знайшлася зі словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала її у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотіти собі під ніс згадану «квіткову» пісню.

      За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя.

      Лія